www.krolevets.com/forum www.krolevets.com/forum
Все про життя Кролевця. Приєднуйтеся!

www.krolevets.com


 
 ДопомогаДопомога   ПошукПошук   Список учасниківСписок учасників   ГрупиГрупи   ЗареєструватисьЗареєструватись 
 ПрофільПрофіль   Увійти, щоб переглянути приватні повідомленняУвійти, щоб переглянути приватні повідомлення   ВхідВхід 

Дошка оголошень на сайті Кролевця
Cьогодні: неділя жовтня 22, 2017 1:49 pm
www.krolevets.com/forum


Реклама на сайті Кролевця! - www.krolevets.com
Курсы НБУ
Микола Лукаш
Перейти до сторінки назад  1, 2
 
Нова тема   Відповісти    www.krolevets.com/forum -> Видатні люди Кролевця та Кролевеччини
Попередня тема :: Наступна тема  
Автор Повідомлення
Volodymyr
Site Admin


З нами з: 06.06.06
Повідомлень: 469
Звідки: Кролевець

ПовідомленняНаписане: п'ятниця січня 22, 2010 11:41 am    Тема повідомлення: Відповісти цитуючи

*
З надісланого Б. І. Черняковим:

Надія КИР'ЯН.
Святий Миколай подарував нам Лукаша // Слово Просвіти. - К., 2009. - 24/30
груд. - Ч. 51 (532). - С. 10.

Гросмейстер перекладацького слова: [інтерв'ю з Леонідом Череватенком,
Ольгою Петровою, Вірою Соловйовою] / Записала Ганна Трегуб // Слово
Просвіти. - К., 2009. - 24/30 груд. - Ч. 51 (532). - С. 10.


----
Алла ГАВРИЛЮК.
Про феномен кролевецьких рушників. Від народного промислу до
літературно-мистецького фестивалю // День. - К., 2009. - 25 груд. -
235 (3155). - С. 22.

"Фестивальні дні у 2009 році співпали у часі з урочистостями з нагоди 90-ї річниці
з дня народження видатного майстра українського перекладу, нашого земляка — Миколи
Лукаша. По-особливому піднесено пройшов літературний вечір «Великий феномен великого
народу» за участю науковців, літературознавців, митців з Києва, Глухова, Сум та
Кролевця. Важливо те, що рушниковими дорогами саме у фестивальні дні повертаються
до рідного краю із часів вимушеного забуття люди-легенди, люди-феномени."
http://www.day.kiev.ua/289846/


-----
Михайло СКОРИК.
Лицар духу українства
Викладача Романа Іванченка, якому виповнилося б 80 років, з вдячністю згадують його студенти // Укра?на молода. - К., 2009. -
26 груд. - № 243 (3763). - С. 12.

"На висхідній спадкоємності навчального процесу наголошували Володимир Різун, Петро
Киричок, Ганна Онкович, Борис Черняков, Юрій Ганджуров, Анатолій Карась, Лариса
Брюховецька, Галина Дацюк та інші продовжувачі наукових традицій видавничої справи
та редагування."
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1564/164/55082/

----

Пошук у блогах:
http://blogs.yandex.ru/search.xml?text=микола+лукаш
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Відіслати e-mail Відвідати сайт учасника
Volodymyr
Site Admin


З нами з: 06.06.06
Повідомлень: 469
Звідки: Кролевець

ПовідомленняНаписане: п'ятниця січня 22, 2010 11:56 am    Тема повідомлення: Відповісти цитуючи

З надісланого Б. І. Черняковим:

Автобіографія Миколи Лукаша з добірки Документи Харківського національного аграрного університету імені В. В. Докучаєва.



Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Відіслати e-mail Відвідати сайт учасника
Містер



З нами з: 10.07.09
Повідомлень: 111
Звідки: Кролевець

ПовідомленняНаписане: п'ятниця січня 22, 2010 6:26 pm    Тема повідомлення: Про славного земляка Відповісти цитуючи

Дійсно, вражаюче! Не віриться, що так може бути - ми живемо там, де народився геній! А все таки - може! Цим варто пишатись! Дякувати Богові за Лукаша!
_________________
Mister DL
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
Кролевич



З нами з: 07.02.09
Повідомлень: 134

ПовідомленняНаписане: четвер червня 24, 2010 6:18 am    Тема повідомлення: Пишатися й соромитися! Відповісти цитуючи

Цитата:
...Не віриться, що так може бути - ми живемо там, де народився геній! А все таки - може! Цим варто пишатись! Дякувати Богові за Лукаша!

Згоден з добродієм Містером. Але й має бути соромно нам, що хату, де він народився і де жила його сестра, не збережено, а розшматовано і розтягнено своїми ж людьми- добрими кролевчанами.
Дійсно каже Фішбейн:
«Вони любить не вміють навіть мертвих».
Це розмова з цим українським поетом і перекладачем із сайту радіостанції "Свобода". Я подаю лише уривок, що стосується Лукаша. Повністю інтерв"ю - за линком наприкінці.

23.06.2010
Ірина Халупа:
-Мойсею, 1979 року внаслідок відмови від співпраці з КДБ ви були змушені еміґрувати. Сім років тому – в червні 2003 року – ви повернулися в Україну. Не шкодуєте?
– Ні.

-Як вам ведеться в Україні?
– Там, де Україна залишається Україною, – добре.

-А там, де не залишається?
Там я не буваю. «Там» – не географічно.

-«Там» – це де?
– Я не буваю в тих середовищах, де не Україна. Я з ними не спілкуюся. Навіть не тому, що це інша ідеологія. Це не інша ідеологія, це інша цивілізація.

-Tо що, ваша Україна звужується до кількох маленьких місць?
– Ні. Мені дуже добре, я дуже добре спілкуюся з людьми в селах українських. Там, до речі, мені найкраще. Там мені краще спілкувалися, ніж у Києві на Хрещатику. Україна для мене залишається Україною. Я повернувся в Україну, я повернувся не до чиновництва.

-Ви не спілкуєтеся з тутешніми політиками?
– Від певного часу – ні. Щоправда, один випадок був. Кілька місяців тому.

-Можете розповісти детальніше?
– Кілька місяців тому я зателефонував до високопосадової пані з Адміністрації президента – до тієї пані, що опікується гуманітарно-культурними питаннями. Розмови не вийшло.

-Про що ви хотіли з нею говорити?
– Про те, аби вона заопікувалась виданням повної перекладацької та лексикографічної спадщини українського генія – Миколи Лукаша.

– І що ця пані відповіла?
– Розмови не вийшло. Їй було не до того.

– Близько року тому президент Ющенко видав указ про заходи щодо відзначення 90-ліття від дня народження Миколи Лукаша. Ви до того причетні?
– Я доклав чималих зусиль, аби цей указ вийшов. Зусиль я докладав упродовж кількох років. Я бився головою об рідну помаранчеву стіну. Торік я її пробив. Іван Михайлович Дзюба також до цього долучився. На жаль, усе обмежилося урочистим ювілейним вечором в одному з київських театрів – торік, наприкінці грудня. Але ж не видано того, що є скарбом української нації – не видано повної перекладацької й лексикографічної спадщини Миколи Лукаша. Українці не мають доступу ані до його геніальних перекладів світової літератури, ані до його унікальних словників. Спочатку владі було не до того, бо була передвиборна веремія. Потім владі було не до того, бо була виборча веремія. Тепер владі не до того, бо просто не до того.

– Чому Микола Лукаш вас так притягає?
Микола Олексійович Лукаш був геній. Таких постатей, як Микола Лукаш, я не знаю в жодній нації світу. Він був геній, він був український геній. Мені пощастило: це була найближча мені людина в Україні. Мені пощастило з ним спілкуватися, бувати в нього вдома, і ночувати, і балакати... І посиденьки, і походеньки... Мені пощастило бачити його словники, оті словники, що досі на картках, вони досі не видані. Це щастя мого життя.

– Розповісте бодай коротко про Миколу Лукаша?
– 19 грудня 1919 року, в Кролéвці, що на Сумщині, народився український унікум, український геній. Микола Олексійович Лукáш.
Він знав понад двадцять мов. Лукашева українська, пам’ятаючи рідні джерела, сягає горніх, небесних висот. Обшир і глибина його Української Мови незбагненні.
Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир європейської (і не лише європейської) культури в геніальному українському відтворенні.
Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир, уся симфонічність, уся божистість, уся богоданість і богообраність Української Мови.
Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це й є культурний аспект української євроінтеґрації.
Повна перекладацька спадщина Миколи Лукаша не видана досі. Унікальні Лукашеві словники не видані досі. Це наша ганьба. Це ганьба України. Це ганьба світового українства.
Колись відомий російський письменник (на жаль, уже покійний) Сєрґєй Довлатов сказав: «Генії, звісно, мають сусідів. Але чи ладні ви визнати, що ваш сусіда – геній?» Чи ладні ви визнати це за життя, а не над могилою – не після його смерті, не на ювілейних урочистостях? Чи ладні ви не цькувати, не топтати генія з тією ж затятістю, з якою посмертно – в ювілейні дні – співаєте йому осанну? Чи ладні ви бодай посмертно віддавати генієві належну шану? «Вони любити вміють тільки мертвих», – це з пушкінського «Бориса Ґодунова». У нас і мертвих не завжди вміють любити.
1972 рік. КДБ заарештував Івана Михайловича Дзюбу. Микола Лукаш звернувся до державних органів. Він попросив випустити Дзюбу й замість Дзюби заарештувати його – Миколу Лукаша. Ясно, що цей учинок дорого обійшовся Миколі Олексійовичу. Його виключили зі Спілки письменників України. Його всіляко переслідували. Його перестали видавати. Його позбавили засобів до існування. В його однокімнатному помешканні не було меблів. Він не мав ліжка й спав на розкладачці. Він не міг користуватися своєю бібліотекою, бо не мав книжкових полиць: книги лежали стосами, горою – від підлоги до стелі – закриті дешевеньким запиналом. Так жив у Києві український геній Микола Лукаш. А письменницькі бонзи мали й великі помешкання, й розкішні дачі, й автомобілі, й закордонні подорожі. Бо були при троні. Вони завжди при троні. Вони мають усе це й нині. При новому троні.
Микола Лукаш був поновлений у Спілці письменників на хвилі «перебудови» – 1986 року, практично напередодні смерті. На дев’ятнадцятому році Української Незалежності заходилися відзначати 90-ліття Миколи Лукаша, так і не видавши його повної перекладацької спадщини та унікальних словників – цієї культурної й мовної скарбниці українського народу.
Перекладацька спадщина Миколи Лукаша свідчить: він – постать світового рівня. Перекладацька спадщина Миколи Лукаша розвінчує міф про «меншовартість» української культури, про «відсутність» у ній знакових постатей, про невідворотність «культурного посередництва» Росії.
У час безсоромних спекуляцій на мовному питанні, в час, коли декому кортить перетворити нашу Мову на реґіональну, в час, коли наша Мова нівечена й захаращувана, саме Лукашева спадщина покаже щонайвищі злети Українського Слова, саме Лукашева спадщина свідчитиме: Українська Мова божиста, Українська Мова богодана й богообрана.

– А якщо владним урядовцям і надалі буде «не до того» – що робитимете?
– Зроблю все, аби повернути Україні творчу спадщину українського генія. Звернуся до світу, зокрема – до світового українства.
http://www.radiosvoboda.org/content/article/2079975.html
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
myzeu



З нами з: 27.05.09
Повідомлень: 209
Звідки: Кролевець

ПовідомленняНаписане: субота листопада 27, 2010 10:25 pm    Тема повідомлення: Відповісти цитуючи

З Книги М.Г. Сереженко "Кролевчани"

ЛУКАШ МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ


Микола Олексійович Лукаш народився 19 грудня 1919 року в місті Кролевець, тоді Чернігівської губернії, на вулиці Ялинівці (пізніше вулиця Фурманова) в приході Покровської церкви. Батько його, Лукаш Олексій Якович, мати - Лукаш (уроджена Оникієнко) Васса Iванівна. Хрещеним батьком у нього був материн брат Дмитро Iванович Оникієнко.
У Олексія Яковича і Васси Iванівни було п’ять дітей: Анюта, Iван, Микола, Параска, Ольга. Анюта була замужем за Олексієм Мусіякою, від нього мала сина Георгія. Олексій загинув на війні. Вона вдруге вийшла заміж за Кравченка, купила з чоловіком хату у Правдючки <нрзб> в Кролевці, у провулку Лермонтова.
Iван 1918 року народження, був одружений з Анною Iванівною Шкодою, мав дочку Валентину, загинув на війні. Дружина вийшла заміж за Лисогора.
Параска молодша за Миколу, виходила заміж за Борисенка, але дуже швидко розійшлася з ним, але прізвище в неї залишилось Борисенко. Повернулася в батьківську хату і жила там. Доглянула матір до смерті.
Наймолодша в сім’ї Ольга. Мабуть і найсерйозніша, і найбільш пристосована до життя. До війни вона закінчила шість класів школи № 2. По звільненню Кролевця від фашистських окупантів в 1943 році пішла навчатися у дев’ятий клас школи № 1, успішно закінчила його і вступила на навчання до Глухівського учительського інституту. Тоді в учительський інститут приймали після 9 класів. За два роки закінчила фізико-математичний факультет, одержала звання учителя 5-7 класів. Отже ті, хто навчався з нею в 1-6 класах, вступили чи навчалися в 9 класі, вона вже мала диплом учителя в свої 18 років. Пішла працювати, одружилася з офіцером-москвичем, виїхала з ним у Москву, заочно закінчила педагогічний інститут, народила дочку Тетяну, розлучилася з чоловіком, одержала квартиру під Москвою в Зеленогорську, тепер це Москва. Там і живе. Анюта, як і Параска, до війни закінчили по 7 класів в Кролевецькій середній школі № 2.
Вже будучи людиною похилого віку, Микола Лукаш завжди з вдячністю згадував свого хрестного батька, материного брата, Дмитра Iвановича Оникієнка. Бувало при відвідинах Лукашів Дмитро Iванович принесе якусь дешевеньку книжечку Пушкіна чи Гоголя, дасть малому Миколі:
– На, Коля, почитай.
I Коля читав. Читав з молодшого шкільного віку, читав, що уже під руку попадалося. Електричного освітлення не було, гас коштував дорого. Та й гасова лампа засвічувалася дуже рідко. Більше в домі Лукашів обходилися каганцем і того тушили рано і лягали спати. Влітку Микола брав книжку і йшов у центр міста до електростанції. Вікна в неї яскраво освітлені. Вмощувався на підвіконні і читав до 12 години ночі, коли електростанція починала мигати, сигналізуючи про кінець роботи. Гірше було взимку. В благенькому одязі на морозі на підвіконні не висидиш. В місячні ночі читав дома біля вікна при місячному світлі. Iноді начищав дно металевої кастрюлі, використовував її як рефлектор, спрямовував місячні промені на книгу. Читав і псував очі. Зір у Миколи з дитинства поганий.
Семирічну освіту здобував у колишній хлоп’ячій гімназії, яка в ті роки звалася школою ФЗН (фабрично-заводського навчання) № 1 і серед інших семирічок міста вважалася аристократичною. Кролевецька знать своїх дітей віддавала на навчання в цю школу. Серед інших учнів Лукаш виділявся своєю начитаністю, швидким розумом. Були у нього постійні конфлікти з старою учителькою математики Антоніною Петрівною Iвашутич. Домашніх завдань по математиці ніколи не виконував, виправдовувався: «А нащо? Я й так знаю». У відповідь на таку заяву Антоніна Петрівна викликала його до дошки, давала складне завдання. Микола його швиденько виконував, дійсно знав. Однак за свої знання більше трійки з математики не одержував. За зухвалість. Весною 1934 року Лукаш закінчив семирічку.
Восени того ж 1934 року Микола Лукаш вступив до восьмого класу Кролевецької середньої школи, яка тоді звалася зразковою школою імені Т.Г.Шевченка (тепер середня школа № 1 імені Панаса Кочури). Восьмий клас був один, навчалося в ньому близько сорока учнів. В переважній більшості це були учні, які навчалися в семирічці, однокласники Миколи Лукаша. Клас був явно фізкультурного напрямку, на кожній перерві гра в м’яч. Серед учнів цього класу мені запам’яталися: загальновизнана красуня Валя Пономарьова, Ніна Гольц, Сіма Марій, Соня Пружанська, Валя Зелінська, Нюся Шкловська, Красовицька, Оля Фастовець, Валя Костенко, Iра Борщ, Наташа Роєва, Ліда Авраменко. Серед хлопців запам’яталися мій сусіда Жорж Мусіяко, Шурка Бородін, Льодна Федчено, Арон Дубровський, Коля Біленко, Юрій Руденко, Юрій Грищенко, Митя Овчаренко, Вовка Гордієв, Женька Колтунов, Iнька Рубан, Льова Сахаров. Уже в дев’ятому класі в цей класний колектив прийшов Коля Городиський, який помітно виділявся серед інших хлопців.
Навчали їх у 8-10 класах багато вчителів. Директорами школи в ті роки були I.М.Iгнатенко, Ф.Д.Заліський, П.Г.Клименко, М.Я.Бібик, I.Т. [Кременко]. Завучем був Ф.Д.Заліський. Коли чергового директора знімали з роботи, виконання обов’язків директора школи покладалося на Заліського. Він же викладав украінську мову і літературу. Пізніше в 10 класі їм українську мову і економгеографію викладав В.Є.Орловський. Вони ж викладали російську мову і літературу. Німецьку мову викладав Є.Л.Пружанський, історію О.I.Кулінич, М.П. Тараненко, математику Д.П.Романенко, фізику Н.I.Федоряка, О.Д.Ткачман, хімію і біологію О.Н.Оксаненко, хімію К.Г.Яловий, Iреп – кличка, яку дали йому учні, а справжнє прізвище я не знаю, геологію С.Я.Шварц, військову справу і фізичну культуру викладали Хоменко, Стасюк. Можливо були й інші вчителі, але вони не залишили по собі глибокого сліду.
Серед хлопців учнів цього класу слід назвати Михайла Iгнатенка, сина директора школи, пізніше відомого українського поета, Iгоря Беренського, пізніше московського хіміка. Здається, в цьому ж класі навчався Петя Руденко.
Петя Руденко був років на два старшим від Миколи Лукаша, але навчався він погано, кілька разів залишався на другий рік. Раніше він навчався в одному класі з миколиним старшим братом Iваном, часто заходив до Лукашів і просив:
– Коля, ріши задачу, дам меду. Микола відмовлявся, бо ж не вивчав того, що вивчав Петя, але той умовляв і Коля зрештою рішав йому задачі.
Серед яскравих зірок золотої молоді свого класу Микола не блистів. Залишався сірим, малопомітним. А він тоді самотужки вивчав німецьку мову. В 9 класі почав роботу над перекладом «Фауста» Гете. Учитель німецької мови Єфраєм Львович Пружанський пізніше казав: «Я викликаю Лукаша відповідати, щоб перевірити себе, чи вірно я вимовляю те чи інше слово, чи вірні мої наголоси, конструкція речення». Єврей по національності, учитель російської мови і літератури Пружанський не був фахівцем з німецької мови. Давид Петрович Романенко був фахівцем із математики, кращим учителем математики в районі. Однак і він дивувався: «Я знаю 20 способів рішення цієї складної задачі, викликаю Лукаша – він швидко вирішує задачу двадцять першим способом, набагато простішим за ті, які знаю я».
У Миколиному класі учні жартома вибирають собі майбутні професії. Арон Дубровський, музикант, спортсмен, заявляє: «Піду навчатися в юридичний інститут, буду прокурором, судитиму Лукаша за буржуазний націоналізм».
Не вийшло. В 9 класі Ніна Гольц від свого однокласника Арона Дубровського народила дочку. Скандал зам’яли. Їх тихенько розписали в Подоловській сільській раді, усунули з школи. Не знаю, де Арон закінчив 10 класів, закінчив юридичний інститут, але прокурором не став. Перешкодило урядове рішення про те, що прокурорами можуть бути лише особи корінної національності. Лукаша він не судив, навпаки – судили самого Арона Дубровського за те, що брав хабарі. Відсидів. Тепер працює в Глухові адвокатом. З Арона Менделевича став Аркадієм Михайловичем, але не про нього мова.
Влітку 1934 року я познайомився з Миколою Лукашем. Було це на річечці Свидні, на берегах якої розкинувся Кролевець. Під Грузинськими горами, навпроти Шкуриного сінокоса щороку хлопці будували загату – загороджували річку земляною греблею. Піднімалася вода врівень з берегами, можна було купатися. Я з своїми товаришами купатися ходив на загату. Якось там до мене підійшов хлопчик в сірій сорочці і таких же штанях, босий. Короткозоро щурячись, запитав:
«Ти Сереженко? А я Лукаш» – просто сказав він.
Поговорили. Порозумілися. Нас зблизила любов до книги. Микола став часто бувати у мене, я в нього. Те, що між нами була різниця вікова в два роки, істотної ролі не грало. Тим більше, що навчались ми в одній і тій же школі – я в 9, а він у 8 класі.Наші інтереси багато в чому співпадали, та й смаки були багато в чому спільні.
Жили Лукаші убого. Глава сім’ї Олексій Якович вдень десь працював, цілими днями він не був вдома. Анюта працювала в Союздрук, постачала Миколу періодичними виданнями та журналами. Iван працював в ткацькій артілі. Він чудово малював, захоплювався музикою, грав на мандоліні. Анюта і Iван заробляли на себе. Мати їхня Васса Iванівна постійно сиділа дома, хіба що на базар виходила. Вона топила піч, готувала їжу. Між подружжям були явні нелади. Олексій Якович мав окрему кімнату, яку зовні запирав на навісний замок. Ключ ховав до кишені. Ранком брав хлібину, відрізав кожному члену сім’ї пайку хліба на день, решту ховав під замок. Мати терла [картоплю на] деруни, годувала дітей.
У Лукашів була чимала ділянка землі, сад, город. Будинок мав пристойний вигляд: з червоної цегли, під бляшаною покрівлею. Три кімнати і кухня. Одну невеличку кімнату батько тримав під замком. Наскільки я розумів, хід дітям туди був заборонений. Складалося враження про деспотичну владу батька над сім’єю. Проте скарг на батька від дітей і дружини я ніколи не чув.
Такий план хати Лукашів: 1. Батькова кімната; 2. Кухня; 3-4. Кімнати загального користування; 5-6. Дощатий коридор. План креслю по пам’яті.
Хата стояла в глибині саду, далеченько від вулиці. Основну площу садиби займав сад і лише незначну частину садиби займав город, засіяний картоплею – основним продуктом харчування сім’ї. Сад був засаджений яблунями, весь урожай саду йшов для власного споживання. В дворі перед хатою тилом до сусідів, боком до вулиці стояв великий, капітально зроблений хлів із товстих дощок, заправлених в дубові шули, критий бляхою. Перед хатою був цегляний погреб. Складалося враження, що Олексій Якович був добрим хазяїном, не із злиднів, але трапилось щось, чого я не знав, і це щось було причиною розладу, який уже явно виступав.
Анюта та Iван заробляли, тому мали добрий на ті часи одяг. Микола, Паша, Оля не могли похвастатись своїми уборами. Одягався Микола дуже скромно. Завжди в бавовняному сірого чи іншого темного кольору вбранні. Сорочка, штани. Влітку переважно босий, взимку – пальтечко з бавовняного сукна. Не бачив я на його плечах хутряного воротника, не бачив на його плечах піджака. Час тоді був тяжкий, легка промисловість надто мало виробляла товарів для населення. Якщо у продаж викидали сувій мануфактури, то величезний галасливий натовп дужих чоловіків і прилавки зносив. А щасливці, яким вдалося купити кілька метрів тканини, вибирались з цього натовпу без гудзиків, з порваними сорочками.
Коли в 1936 році я закінчував середню школу, то за рішенням місцевих органів влади нам в школу завезли кілька сувоїв тканини і продавали її тільки випускникам і то в обмеженій кількості.
Ми кохалися в літературі. В мойому розпорядженні була чимала бібліотека, що лишилась після мого дядька Миколи Халецького, який помер за кілька років до мого народження. Дід мій читав по складам, бабуня зовсім неписьменна була, у мами освіта була за один чи два класи школи жіночого благодійного товариства. Та й не було їй часу читати, а бібліотека була багата, повна шафа книжок. Серед них, звичайно, «Кобзар» і повісті Т. Г. Шевченка, народні оповідання Марко Вовчка «Співомовки» В. Руданського, поезії М.Старицького, «Поезії», книга друга О.Олеся, десятитомник Пушкіна, двотомник Некрасова, Лєрмонтов, Гоголь, Кольцов, Козлов, Полєжаєв, Нікітін, Каразін, 40 книжок Жуля Верна і ін. Був комплект «Літературно-наукового вісника» за 1905-1912 роки, «Українська хата» 1910-1911 рр., комплект «Рідного краю», словники української мови Б.Грінченка, Є.Тимченка, Ф.Піскунова і інші видання.
Микола дуже багато читав. Читав вдумливо, робив свої помітки. Він повністю перечитав всі 10 томів Пушкіна, від ранніх поезій до листів. Перечитав весь «Літературно-науковий вісник», «Нову громаду» і ін. Йому було мало моєї книгозбірні. Він брав книги у Юрка Руденка, давав їх читати мені. Пригадую, що із книжок Руденка я з інтересом читав, здається тритомну «Сонячну машину» В.Вінниченка. Сам у Руденка він брав двохтомник Адама Міцкевича на польській мові. Не знаю, у кого він добув підручник польської мови. Брав у мене однотомник Вергілія на латинській мові з рукописними помітками відомого поета і перекладача Миколи Зерова. Зеров дружив з моїм дядьком Миколою і був частим гостем в хаті Халецьких. Не знаю, у кого він брав чотири томи кишенькового розміру творів Мольєра на французькій мові. Уже будучи учнем середньої школи, Микола Лукаш дуже серйозно займався вивченням мов: української, російської, німецької, французької, англійської, польської, єврейської, циганської. Любий словник він читав як художню літературу. Його захоплення вивченням мов поділяв його старший брат Iван. Вдвох вони вивчили міжнародну мову есперанто по системі Замергофа, польську мову. Однак Iванові за роботою займатися мовою не було часу.
До революції Кролевець був густо населений євреями, які складали четверту частину населення міста. В Кролевці було п’ять православних церков і три синагоги. Три православних і одно єврейське кладовище. Три бані, в тому числі одна єврейська. Після революції почався масовий виїзд євреїв з Кролевця, в основному у великі міста. На час навчання Лукаша в середній школі та й у семирічці разом з ним в одному класі вчилося чимало євреїв: Дубровський, Колтунов, Рубанов, Красовицька, Пружанська, Шкловська і ін. Та до кого з них не звертався Микола, щоб йому показали єврейський алфавіт, ніхто йому не допоміг, всі відмовили. Одні не знали, інші не хотіли показати. Тоді він почав вчащати на єврейське кладовице. На пам’ятниках заможним євреям були написи на єврейській і на російській мові. Співставляючи літери прізвищ, він вивчив єврейський алфавіт. Книги на єврейській мові тоді не були рідкістю. Добув кілька книг, почав читати. В молодості в його матері була подруга-єврейка. Вона вчила Вассу Iванівну єврейській мові і в пам’яті старої дещо збереглося. Вона передавала свої знання синові. В розмовній мові кролевчан було чимало єврейських слів. Микола знав ці слова. Що не знав, запитував у товаришів єврейського походження. Ті відповідали. А пам’ять у нього дуже добра. Так він вивчив єврейську мову. Вивчив настільки добре, що в 50-80 роках письменники, які проживали в Києві, писали на єврейській мові, часто консультувалися з Лукашем з своєї рідної мови. В середині 80-х на письмовому столі Миколи Лукаша я побачив кілька номерів радянського журналу, який виходить єврейською мовою. Микола пояснив мені зміст ряду статей, які цікавили мене.
Якось так трапилося, що за 50 з лишком років нашої дружби не заходила мова про знання Миколою Лукашем циганської мови. Однак Василь Сухомлин розповідав мені, що по закінченні семи класів Микола пристав до циганського табору і ходив з циганами, мандрував з ними майже всі літні канікули. Мандрував, поки досконало вивчив циганську мову. Так це чи ні, треба колись розпитати самого Миколу.
У Лукаша сильно розвинуте логічне мислення. Він однаково добре володіє дедуктивним і індуктивним методами пізнання. Ще в учнівські роки він попросив провести такий експеримент: замість букв придумати якісь інші значки, написати ними текст (сторінку із зошита), сказати на якій мові написано: українській чи російській, і Микола відгадає значення кожного значка, прочитає написаний текст. Щось перешкодило провести цей експеримент. Микола пояснював, що коли текст написаний українською мовою, він підрахує кількість кожного значка; той, який має більше, буде буквою «і», потім установить, де вона, як сполучення, а де входить до складу прислівника і установить, який це прислівник і так далі. Після довгої мороки він прочитає текст. Якщо напис російською мовою, то такою ключовою літерою є буква «а», яка найчастіше вживається в російській мові. Чи це був вплив оповідання Едуарда По «Золотий жук», чи він дійсно брався розшифрувати невідомі йому знаки. Ми були твердо переконані, що він розшифрував би.
А хто ж це ми?
Ми – це «Liasmo». Це давня історія.
Взимку 1935 чи 1936 року чи у мене, чи у Миколи з’явилася думка видавати рукописний журнал. В моїй бібліотеці був рукописний журнал «Джерело» і гектографічно надрукований журнал «Pro domo sua». Могли ж інші видавати, а ми що – гірші? Цей журнал мав мати своїм змістом твори, написані нами. А нас тільки двоє. Микола пообіцяв привести одного хлопця, який пише вірші, і привів. На моє велике здивування цим хлопцем виявився мій сусід і одноліток, друг моїх дитячих ігр Василь Сухомлин. Було вечором. Зібралися ми в моїх дідів хаті, де жив я. При світлі гасової лампи. Василь дістав тоненького зошита і прочитав кілька віршів. Вірші звучали. Були в них чіткі рими, витриманий ритм, цікаві образи. Вирішили: всі Василеві вірші будуть надруковані в нашому журналі. Перший номер журналу готувався дуже довго. До участі в ньому Лукаш притягнув свого однокласника Дмитра Овчаренка. Коломийковим віршем Митя збирався написати поему про Наливайка (яка так і не була ним написана). Був у нього написаний гімн Наливайка.
Ми довго думали над назвою нашого журналу. Я запропонував кілька назв, вибрали «Liasmo», що значило «Літературна асоціація молоді». З кожного слова назви брали перші дві літери і писали їх латинськими літерами. В 1936-1937 роках до нашої групи примикав Микола Городиський. Лукаш, Овчаренко, Городиський були однокласниками, учнями 9 класу, Сереженко був учнем 10 класу, Сухомлин студентом килимарського відділу Кролевецького технікуму художнього текстилю.
Найбільш діяльну участь в «Liasmo» брали Лукаш, Сереженко і Сухомлин. Овчаренко не виявляв активності, та й по характеру свойому він був флегматиком. У Городиського не вистачало часу. Він мав різносторонні інтереси, багато навантажень. Він був головою шкільного учкому, активістом піонерського клубу, артистом групи Павла Себера, улюбленцем дівчат (та, мабуть, і молодиць). Все це відбирало багато часу. Але він писав вірші, деякі з них друкувала районна газета «Колгоспне село». Батько його був завідуючим друкарнею. Окрім віршів, що писались українською, Микола Городиський писав прозою (повість «Марія Блискавка»), п’єси російською мовою («Прожигатели жизни»). Колись його батько грав в одній трупі з прославленим Юрієм Васильовичем Шумським. Микола мріяв стати артистом, брав активну участь в художній самодіяльності, граючи в п’єсах головні ролі. Його кипучої енергії вистачало на все потроху.
За 1936–1937 роки ми випустили, мабуть, шість номерів «Liasmo». Це були тоненькі учнівські зошити, іноді 12, іноді 24 сторінки. Мій обов’язок був забез¬печувати папером. Микола Лукаш красивим почерком тушшю заповнював їх нашими віршами і оповіданнями. Василь Сухомлин малював акварелями застав¬ки. Ми були і видавцями, і читачами. Зберігалися номери нашого журналу у Василя Сухомлина. Коли в 1941 році його сестру Олександру насильно вигнали в Німеччинну, вона забрала наш журнал з собою і в Німеччині загубила їх.
На початку 1936 року Лукаш та я при участі Дмитра Овчаренка випустили в школі рукописну газету. Назвали її «Літературна газета». На іншу назву фантазії не вистачило. Це були два аркуші сірого настільного паперу, склеєні короткими сторонами. На них наклеювалися білі шпальти з текстом, написаним Миколою Лукашем характерним його красивим курсивом. Написані чорною тушшю. Заголовки писав я акварелями. В кожен заголовок вклеювалася фотографія автора. Фотографував Віктор Кибальчич, учень. В газеті були вірші Дмитра Овчаренка, Лідії Дубницької, учениці 10 класу, уривок з якоїсь фантастичної повісті Миколи Городиського під назвою «Где я?». Його фотографію хтось із численних його поклонниць відірвав. На місці, де приклеєна була фотографія, він оставив великий знак запитання, підкреслюючи: «Де я?». В цій же газеті були й мої вірші, чомусь написані російською мовою: «Слово о Щорсе» і ще щось. Навчалися тоді ми в другу зміну. Залишались в школі після уроків. Завуч школи Д.Ф.Заліський дозволив нам працювати в учительській. Ми там працювали до четвертої-п’ятої години ранку. Здається, ми випустили два номери газети, але другий номер я погано пам’ятаю. I чи не там був вміщений уривок з моєї недокінченої повісті «Fruglinglier». Наші газети читалися багатьма учнями. Біля них завжди стояла група читачів. Ці газети довго зберігалися школою і неодноразово показувалися різним перевіряючим школу комісіям, коли ми вже давно закінчили школу.
Микола Лукаш охоче виконував обов’язки друкарні, редагував наші вірші. Так, мій вірш «Тінь» він дуже добре відредагував. Відредагував так, що я тепер і не пам’ятаю попереднього тексту. Свої ж вірші він нікому не показував. З його розповідей ми робили висновок, що вірші він пише, добрі вірші з точними римами. Читає якийсь чотиривіршик, де перший рядок кінчався словом «присмерк», другий – «місяць», а далі:

I встає з могили Отто Бісмарк,
Ніжні тони в небі його бісять.
З іншого запам’ятався такий рядок:

Одного разу дивний сон
Приснивсь мені,
Немов співають в унісон
Аж три свині...

Нарешті він наважився. Приніс із собою два свої вірші. Назва одного була "Бурелом". Ми із захопленням читали їх, а він чудив, був незадоволений і лише після довгого умовляння погодився вмістити ці свої вірші в черговому номері нашого журналу. Зате дуже охоче і вдало він писав пародії на наші вірші. В одному із своїх віршія я писав:
А сонце сходить, мов лите з злата,
Кида проміння на синю путь.
Встають тумани з глибин болота... Микола написав пародію на цього вірша на древньоруській мові:
Встают туманы из хляби блата...
Василь Сухомлин переживав неподілену любов до своєї однокурсниці студентки Тоні Бур. Їй присвятив цикл хороших ліричних віршів. Якось ненароком похвалився Миколі, що Тоня відрізала свої коси. I ось в черговому номері «Liasmo» з’явилася пародія Лукаша на вірші Сухомлина. Пародія кінчалась так:
I нащо вона хоч коси ті остригла?
I ото їй їх було не жаль?
По лицю моїм сумна сльоза пробігла,
А на серці смуток і печаль.
«Liasmo» наш багато дав для самоосвіти. Ми вивчали статті в журналі «Літературная учеба», заснованому по ініціативі О.М.Горького, зачитувалися серіями «Жизнь замечательных людей», «Библиотека исторических романов», вивчали твори Шекспіра, Байрона, Вольтера і багатьох інших класиків світової літератури. Училися поетичної майстерності у Толстого О.К., Тютчева, Фета, самі пробували перекладати Блока, Брюсова, Бальмонта, Вячеслава Iванова, Аннінського, Сологуба, Гіппіус, Мережковського і навіть Єсеніна. До сторіччя від дня смерті Пушкіна в 1937 році чимало працювали над перекладами поезій Олександра Сергійовича.
«Liasmo» припинила своє існування в першій половині 1937 року. Цього року закінчили школу Микола Лукаш і Микола Городиський, ще вчився в школі Митя Овчаренко (якщо пам’ять мені не зраджує, то він залишився на другий рік в 9 класі), десь на практиці перебував Василь Сухомлин, майбутній технік-художник по килимарству, я пішов працювати учителем третього класу в Реутинську неповно-середню школу семирічку. В 1936-37 навчальному році я працював учителем першого класу в Нерівнянській неповносередній школі. Весна 1937 року була рання і тепла. Ми збиралися у Верхньому. Верхній овраг, як його звали в Кролевці, неглибокий яр, густо порослий лісом. Ми: Лукаш, Сухомлин, Овчаренко, я і симпатизований нам Iван Iванович Рекун, зібралися, щоб відзначити 24 річницю із дня смерті М.М.Коцюбинського. Городиський був з іншою компанією на протилежному березі Верхнього. На цей час він остаточно відійшов від нас. Та й у нас це була остання зустріч в нашому складі.
Через 19 років, 23 лютого 1956 року від Миколи Лукаша я одержав чудовий подарунок: «Фауст» Гете в перекладі Лукаша. На титулі напис: «Другові Михайлу, натхненнику і організатору блаженної пам’яті Ліасмо. 23.2.56. М.Лукаш».

***

В червні 1937 року Микола Лукаш закінчив 10 клас Кролевецької середньої школи № 1. Йому йшов вісімнадцятий рік, позаду лишилося відносно безтурбот¬не дитинство. Що чекало його попереду? Батько залишив сім’ю, шукав любовних утіх на стороні. Анюта і Iван дбали про себе. На утриманні матері лишались Паша і Оля. Коля вже вивчився, було над чим йому задуматися. Він довго думав і вирішив йти працювати. Продовжувати навчання не було коштів. В роздумах минув липень, нарешті Микола наважився: подав документи на історичний факультет Київського державного університету. Блискуче склав екзамени, був прийнятий. Його влаштували в університетський гуртожиток на Трьохсвятительській (тепер вул. Героїв революції), надали стипендію. Почалося навчання.
Я надто мало знаю про університетські роки Миколи Лукаша. Знаю виключно з його скупих розповідей. В роки його навчання зустрічалися ми лише в канікули і то не в кожні. Листів писати Микола не любив. Від нього я одержав лише один чи кілька листів, які не збереглися. На канікулах ми часто не могли мати змоги зустрічатися: то він лишався в Києві, то я в археологічній експедиції чи в Москві, а він ще десь у іншому місці.
Добрий по натурі своїй, чесний до найменших дрібниць, завжди готовий до¬помогти, товариський, доброзичливий, Микола Лукаш швидко входив в людське середовище. Глибокі енциклопедичні знання його викликали повагу до нього, хоча в деяких випадках в окремих індивідуумів викликали лиху заздрість, прагнення нашкодити йому. Нічого не поробиш – в болоті не без чорта, в сім’ї не без урода.
I все ж він тяжів до літератури, до філологічного факультету. Серед студентів філфаку у нього були друзі, знайомі. Там навчався Михайло Iгнатенко.
Дитинство Михайла Iгнатенка минуло в Кролевці. Його батько Iван Михайлович учитель географії був директором Кролевецького дитячого будинку, потім короткий час був директором семирічки в селі Мутин, потім директором Кролевецької середньої школи, в якій навчалися його сини Павло і Михайло. В шкільній стінгазеті часто можна було побачити вірші Михайла Iгнатенка. Мабуть в 1935 році, коли Михайло навчався в 9 класі, Iвана Михайловича Iгнатенка перевели на роботу в Чернігів на посаду завідувача шкільним відділом облВНО. Звичайно, сім’я виїхала в Чернігів. З того часу вірші Михайла Iгнатенка стали з’являтися в піонерській газеті «Зірка» (чи може вже тоді з’явилася «На зміну») і навіть в «Літературній газеті». За віршовану казку про Котигорошка, опублі¬ковану в газеті «Зірка», Михайло Iгнатенко був удостоєний першої республі¬канської премії ім. Пушкіна. До сторіччя з дня смерті поета була установлена республіканська для юнацтва премія його імені – підвищена стипендія до закінчення вищої освіти. Її-то і було присуджено Михайлу Iгнатенку. В 1937 році він закінчив десятирічку в Чернігові і вступив на навчання до Київського універ¬ситету. Отже, це був знайомий Миколі Лукашу ще по Кролевецькій середній школі, де вони разом навчалися у 8 і деякий час у 9 класі.
Від Лукаша я вперше почув про талановитого старшокурсника Леоніда Новиченка, на якого покладалися великі надії. Ці надії справдилися: Леонід Миколайович Новиченко доктор філологічних наук, член-кореспондент Академії наук УРСР, стає одним із провідних критиків республіки.
Він розповідав, що студент Краснокутський, здається, Левко, склав вірша, а другий студент, Льоня Осовський, на цього вірша придумав музику і вийшла добра пісня, написана в трамваї на відрізку маршруту від Софіївської площі (чи як вона в ті роки називалася та площа, де стоїть мікешинський пам’ятник Богдану Хмельницькому) до університету, наспівував її мелодію. Ось слова цієї пісні:
Зоря вечірняя, мріє закоханих,
Зоря вечірняя, де ти, зійди.
Чарами вечора, жду я, упоєний,
Чарами вечора, снами весни.
Де ж ти, коханая? Чом не зі мною ти?
Серце в неспокої
З туги глибокої
Плачу, благаю: прийди!

Слова мені запам’ятались, мелодія теж. Велике ж було моє здивування, коли в 1944 році я почув цю пісню від студента Кролевецького технікуму художніх промислів. Я став допитуватися, звідки запозичили цю пісню. Відповіли коротко: люди співають.
Про Краснокутського я більше не чув, про Осовського Микола розповідав, що Льоня був арештований органами КДБ і засланий в Сибір. Десь по війні він заїхав у Київ. Лукаш з ним бачився. Осовський розповів йому, що чув свою пісню як народну, проте він більше пісень писати ніколи не буде, жити на Україні теж не буде, повертається назад до Сибіру. Побув кілька днів у Києві і виїхав.
Закоханість властива юності. Уже учні 6-7 класу починають іншими очима дивитися на своїх однолітків. Уже в ті роки в їх лексиконі з’являється слово «любов». У них вони вже вкладають інше розуміння, чим в слово «приязнь». В старших класах починається спілкування з особами іншої статі. Такого «гріха» за Миколою в роки школярства не помічалось. Можливо він глибоко ховав свої почуття.
Не знаєш ти, що я тебе кохав,
Аж тобі не треба було знати,
Я сум очей своїх ховав
Хоча ще не умів тоді ховати. –
писав Василь Сухомлин, присвячуючи вірші своїй однокурсниці Шурі Кривонос. Коли через багато-багато років я процитував цього вірша Шурі, вона з сумом сказала: «Чого ж він, дурненький, мовчав? Може б моя доля по-іншому скла¬лася...». Микола, мабуть, умів ховати свої почуття.
В університетські роки не зміг сховати свого почуття Микола Лукаш. Закохався в свою однокурсницю Олену Біліченко. Закохався з усією силою юнацької любові. «Кучеряве моє божевілля, чорноброве страждання моє», – писав він про неї. Любов виявилася неподіленою. Олена одружилася з студентом Л. Осовським. Невдале кохання дуже болісно переживав. Він облишив навчання в університеті; залишив. В ті роки була велика нестача вчителів в школах республіки. Микола пішов працювати учителем в сільську школу Обухівського району на Київщині, працював рік. Пізніше неохоче розказував <нрзб>. За рік біль улігся і він повернувся в університет.
Матеріально жив Лукаш тяжко. З дому йому батьки не допомагали. Жив на стипендію та на скромні заробітки. Зокрема, в Архіві стародавніх актів вишукував документи, які стосувалися Коліївщини, переписував їх, перекладав з польської та латинської мов на українську. За копійки він готував ці матеріали для Костя Григоровича Гуслистого, який в ті роки працював над книгою про Коліївщину.
Свої невеликі кошти Лукаш тратив на книги. Навчатися в університеті йому довелося в страшні 30-ті роки масового винищення діячів української культури: письменників, художників, акторів, а також державних і партійних діячів. Це був якийся канібалізм, людоїдство. Державним обвинувачем на процесі Спілки визволення України (СВУ) був прокурор Республіки П.П.Любченко. Через кілька років бувший боротьбіст, голова Ради Народних Комісарів П.П.Любченко застрелився. Ще раніше застрелився видатний партійний і державний діяч, нарком освіти М.О.Скрипник. Покінчив з собою ватажок ВАПЛIТЕ видатний письменник Микола Хвильовий. Арештували письменників Остапа Вишню, Григорія Косинку, Олексу Влизька, Майка Йогансена, Iвана Дніпровського, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника і ін. Їм інкримінували організацію замаху на керівників КП України С.В.Косіора, П.П.Постишева, оголосили їх «ворогами народу». Випадково уцілів Остап Вишня, інші були розстріляні. Пройшло небагато часу і «ворогами народу» були оголошені і розстріляні Косіор, Постишев і багато інших. Де ж логіка? Кому ж вірити? Поверталася сумно відома Біровщина, але значно більшого масштабу. Досить було анонімного листа, щоб людину схопили і знищили, чи навіть словесного доноса. Смертельним гріхом був український буржуазний націоналізм (укрбуржнац). Кому його тільки не приписували: і Лесю Курбасу, і Михайлу Семенку, і Iвану Кулику, і Iвану Микитенку, і тисячам інших. Чи ж I. Ю. Кулик на Першому з’їзді письменників України назвав смертний гріх валенроденщини від імені [твору] А.Міцкевича «Конрад Валенрод», палко закликав боротисяз ними і в валенродщині був звинувачений сам Кулик і знищений. Лише окремі письменники уціліли із ВУСППу, «Гарту», «Плугу», майже половина була винищена членів літературного об’єднання «Нова генерація», «Західна Україна» і ін. Людей арештовували, їхнє майно конфісковували і реалізували потім.
Букіністичні магазини були забиті книгами із бібліотек арештованих і засуджених письменників і науковців. Продавці не дуже розбиралися в книгах, які поступали їм на продаж. Цінні видання йшли за копійки. Микола Лукаш жив впроголодь, а всі свої невеличкі гроші витрачав на купівлю книжок. В книгах він толк знав, йому вдалося зібрати всі 10 томів (13 книг) «Iсторії України-Русі» Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського, твори Максимовича і багато іншого. Він зачитувався цими книгами, ділився своїми думками з товаришами. Він був надто довірливий, а серед товаришів були друзі, були і донощики.
То були роки доносів, явних, коли свої доносили, коли видатні борці проти «укрбуржнацу» Iлля Iсаакович Стебун (Кацнельсон), Лазар Самуїлович Санов і іже з ними друкували в газетах і журналах, підписуючи їх своїми літературними іменами. Були і такі, як Ріва Наумівна Балясна, які ласкаво на словах поводилися із своїми жертвами, таємно подаючи донос на них. Лукаш не мав донощиків з іменами, але все-таки серед студентів були заздрісники, які на нього нашіптували службовим особам.
1 жовтня 1939 чи 1940, я не пам’ятаю, якого саме року, ми, студенти, були оглушені указом Президії Верховної Ради СРСР чи постановою Ради Народних Комісарів СРСР про введення доволі високої плати за навчання у вищих і середніх навчальних закладах і про скасування державних стипендій студентам. Для тих, хто живе виключно на стипендію, це означало кінець навчання. Багато хто з нас глибоко задумався. Студенти гаряче і далеко не доброзичливо обговорювали урядову постанову.
В Київському університеті на одному з студентських зборищ із протестом і глибоким засудженням цієї постанови виступив Микола Лукаш. Йому ніхто не заперечував, але наступного дня на вулиці до нього підійшли два молодика, запитали, чи він дійсно Лукаш. Він ствердив. Молодики запропонували йому піти за ними. Микола відмовився. Тоді його взяли за руки і повели. Так відбулося його перше знайомство з працівниками Комітету держбезпеки. Цього разу для Миколи все обійшлося благополучно. Його покартали і відпустили. Але надалі «всевидюще око» не випускало його з поля зору. <на берегах рукопису дата: 16.01.88>
Iноді Микола Лукаш ішов на довгі ризиковані експерименти. Так, добре знаючи географію України, прізвища української знаті, розвиток економіки, на екзаменах по історії України, до якого не готувався, називав десятки прізвищ і населених пунктів, оперував фактами, яких не було, але які могли бути, правдоподібними. Молодий викладач, нетвердо знаючи свій предмет, лише здивовавно дивився на студента, який так впевнено відповідав, глибоко опрацював великий матеріал невідомого викладачеві і ставив в матрикул оцінку 5.
На екзамені з «Вступу до мовознавства», який приймав Михайло Якович Калинович, провідне світило мовознавства в республіці, Лукаш повністю відповів на всі запитання, висвітлив основні положення панівної тоді теорії М.Я.Марра і на кінець заявив, що в багатьох питаннях не згоден з Марром. Професор поцікавився, в чому саме і які погляди студента. Будучи людиною чесною, Калинович не сварив за теоретичні погляди студента, який критикував офіційно визнану за марксистьку теорію Марра. Пройде небагато часу і в пресі з’явиться стаття, чи навіть брошура Й.В.Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Від Марра і сліду не лишиться.
В червні 1941 року Микола Олексійович Лукаш закінчував третій курс історичного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.
22 червня 1941 року, в неділю, почалася війна з фашистською Німеччиною. Того ж дня о 4-й годині ранку німецько-фашистська авіація бомбила Київ. Це було перше бомбардування, а вслід за ним не злічити скільки було.
З фронту приходили тривожні вісті. Наша оборона виявилася недостатньою. Ворошиловська доктрина «воювати малою кров’ю, бити ворога на його території» полетіла шкереберть. «На земле, в небесах и на море» радянські війська несли величезні втрати і відступали, залишаючи ворогові значні території, матеріальні цінності, мільйони людей...
Апокаліптичний настрій не спадав. Біля воєнкоматів стояли черги і тих, кого призивали, і добровольців. Студентів університетів, як і студентів інших вузів, призивали в армію. Лукаш призову не підлягав – він був білобілетником, підводили очі, надмірна короткозорість. На захід від Києва будували оборонні укріплення, будували ДОТи і ДЗОТи, копали протитанкові рови, закопували надовби, установлювали «йожі» зварені з рейок, ескарпували береги річок. На будівництво оборонних споруд посилали студенток і цивільних, які не підлягали призову. Лукаш був направлений на це будівництво, на окопи, як тоді казали.
Там була пекельно виснажлива важка праця. Робочий день тривав від темна і до темна з короткими перевами на обід. Харчування не для такої важкої фізичної праці. Iнструмент нікудишній: лопати не гострені, черенки неякісно вистругані. Криваві мозолі лопалися, робота посувалася повільно. А ворог невтримно рвався вперед. Коли нависла угроза оточення, студентів відкликали в Київ.
Київ уже був прифронтовим містом. Йшла евакуація заводів і фабрик. Республіканські урядові установи, вищі навчальні заклади, творчі спілки вже залишили місто. Над Києвом йшли повітряні бої. Часті повітряні тривоги. Переповнені бомбосховища. Університет евакуювався в Харків. Студентам університету, які повернулися з окопів, запропнували самотужки, як хто може, добиратися до Харкова і приступити до навчання. А пасажирські поїзди майже не ходили. Нависала загроза голоду. Продовольчі картки можна було одержати тільки в університеті, а його в Києві не було. Микола Лукаш вирішив добиратися до Кролевця.

***

Йому не повезло. Уже в самому Кролевці він був поранений. Осколок бомби розвернув плече. Якась добра душа, він так більше не бачив того чоловіка, який звалив його на воза і відвіз на квартиру лікаря Зелінського. Там йому зробили першу перев’язку. Лікаря не було. Віктор Федорович був у Путивлі, де лікував поранених червоноармійців. Дружина лікаря Христина Корніївна та дочка Валентина, Миколина співучениця по середній школі, зробили йому першу перев’язку. Валя сказала – «Знаєш, Коля, мені снилося, що я перев’язую тебе. Сон в руку».
Студентка Московського інституту іноземних мов, дружина офіцера радянської армії, мати малесенької дочки, Валентина Вікторівна Зелінська, Мешандіна по чоловіку, була в дитинстві закохана в Миколу. Тепер трапилося так, що вона приїхала до своїх батьків і залишилася в Кролевці. Микола прийшов із Києва. Залишились вони в Кролевці, 3 вересня 1941 року окупованого німецько-фашистськими військами.
Рана у Миколи Лукаша гноїлася, не заживала, хоча у нього була знайома дочка лікаря. В.Ф.Зелінський повернувся з невдачної евакуації, став працювати в лікарні. До нього Лукаш не звертався.
Стояли теплі дні погожої осені. Микола виходив у свій садок, під яблунею укладався на розкладушку, брав книгу, в більшості випадків на іноземній мові, і читав. Плече боліло, в голові туманилося.
По Ялинівці, так тепер по-старому звалася вулиця Фурманова, шастали німецькі солдати, вишукували млєко і яйки. Кілька їх забралися в Лукашів сад, почали збивати яблука. Один з них набрів на Миколу, зацікавився ним і його раною. Порозумітися на німецькій мові вони не змогли, бо Микола вживав берлінську вимову, а німець віденську. Перейшли на англійську і порозумілися. Німець виявився австріяком, студентом останнього чи передостаннього курсу медичного факультету Віденського університету. В приміщенні середньої школи № 2, що на Харківській вулиці, розташувався німецький госпіталь. Студент був мобілізований, служив у госпіталі. Він став частенько навідуватися до Миколи поговорити, зробити перев’язку. Він лікував пораненого Лукаша. Та незабаром студент зник, його послали далі на схід, в глибину Росії разом з госпіталем.
Скільки можна сидіти на утриманні батьків? То був поранений, не міг працювати. Рана зажила, тепер треба мати якийся заробіток. Уже мав досвід учителювання. Хоч і противно йти у школу, де вилучалося все, що зв’язане з недавнім минулим. Учителі відбирали в учнів підручники, ретельно переглядали їх від палітурки до палітурки, старанно замазували такі слова, як «більшовик», «комуніст», «радянський», «колгосп», «п’ятирічка», «комсомол», «піонер» і багато інших, породжених радянською владою. На такому понівечиному підручнику надписували: «Перевірив. Жидо-більшовизмів нема». I ставили свій підпис. Шукаючи роботи, він зайшов у відділ народної освіти магістрату. Завідував відділом його колишній учитель Давид Петрович Романенко, секретарем була його колишня учителька Ніна Iванівна Iвашутич.
Коли Лукаш пояснив, за чим зайшов, Романенко сказав коротко: «Це неможливо». А потім розповів, що багато старих кваліфікованих учителів залишились без роботи. Окупанти закривають школи. Якщо буде дозволено навчання, то тільки початкове, в межах 4-х класів. Грамотні слов’яни німцям не потрібні. З влаштуванням на роботу в школу нічого не вийде. У Iвашутич був інший тон.
– Хіба вам можна довіряти виховувати дітей? Що ви можете їм дати з вашим вихованням? – говорила вона.
Лукаш не витримав, запитав:
– А хто ж мене виховував?
Iвашутич поперхнулася і замовкла, а у Романенка навіть лисина почервоніла. Візит не дав бажаних наслідків.
Надоїдав кутковий поліцай на прізвище Ялинний. Це був учень восьмого класу, хилий хлопець років 15-16. У поліцію набирали всіх, хто попадається. Щоранку Ялинний приходив до Лукашів, звертався до Миколи і починав нити:
– Дядьку, ідіть на роботу, ідіть на роботу. Бо нагорить і мені, і вам. Iдіть на роботу...
Треба було працювати, йти на роботу. А на яку роботу? Адже Микола не мав ніякого фаху. Єдине – знання кількох мов і в тому числі досконале знання німецької мови. Це не було секретом. «Новій владі» потібні були перекладачі з російської на німецьку і навпаки. Дівчата, які могли зв’язати кілька німецьких слів, влаштовувалися до німецьких начальників перекладачками, а злі язики казали – коханками. Так воно, чи інакше, мабуть не можна узагальнювати. Не всі, а окремі ж бували останніми. Багато було їх, перекладачок. Наталка Заїка, Тамара Зачепа, Олена Голуб, Жидченко, Iрина Усенко. Наталка Заліська працювала перекладачем на біржі праці, Тамара Зачепа в ткацькій фабриці, незабаром вона одружилася з військовополоненим Гордєєвим, справила вінчання у щойно відбудованій Спаській церкві. Олена Голуб працювала перекладачем в гестапо, від справедливої кари її врятувала смерть від пологів.
Валентина Зелінська добре володіла німецькою, французькою, англійською мовами, працювати перекладачкою не пішла, мов, не могла залишити малої дитини. Окупаційні власті зважали і на її батька, популярного в місті лікаря.
Лінгвістичні здібності Лукаша добре знав його учитель Орловський, який вислужувався перед німцями. Василь Єларійович Орловський з дружиною і двома меншими дітьми з’явився в Кролевці влітку 1936 року. Казали, що він попав у Кролевець адміністративним шляхом, висланий за буржуазний націоналізм. Зовні він мав неприємний вигляд: вище середнього зросту, сутулий, трохи згорблений, з невеличкою головою, великими відтопиреними ушима, темне з сивиною рідке волосся, вилицювате обличчя з низьким лобом, колючі очі. В роті протези зубів, верхня пластина при розмові випадала. Він неприємно клацав зубами, за що учні звали його «клацькало». Влаштувався він учителем української мови і літератури в старших класах середньої школи № 1 і в технікумі художнього ткацтва. В школі № 1 він ще викладав економічну географію.
Орловського люто ненавиділи учні і студенти. На першому ж його уроці в класі, де навчався Микола Лукаш, трапилася неприємність. Знайомлячись з класом, новий учитель надмірно вихваляв себе, свої знання, застерігав, що його вимоги пунктуально виконувалися учнями. «В цьому відношенні я чоловік упертий».
– Як осел, – вголос на весь клас добавив Вася Юрченко, учень, що сидів на першій парті.
Орловський припинив урок і вибіг з класу. Через хвилину Василя потягли до директора. Він вибачився, сказав, що таке народне порівняння у нього вирвалося механічно. Конфлікт був вичерпаний. Конфліктів з учнями у Орловського було безліч. Учні відчували, що він погана людина.
Як тільки німецько-фашистські окупанти захопили Кролевець, Орловський почав вислужуватись перед ними. Він прилюдно проклинав свого старшого сина Еларія, офіцера радянської армії, за те, що той на якомусь фронті захищає соціалістичну вітчизну. Менших дітей своїх, сина і доньку, при першому ж наборі молоді відправив у Німеччину, широко рекламуючи свій приклад як батька, вірнопідданого. Був редактором брудної профашистської газетки «Кролевецькі вісті». А такого страху нагнав на працівників редакції і друкарні, що ті боязко оглядалися раніше, ніж назвати його ім’я. Орловський дослужився до бургомістра. Саме він був бургомістром, коли в місті і селах району діяла есесівська зондеркоманда, провадячи масові розстріли радянських громадян.
Довелося Лукашу іти працювати перекладачем. Пішов у сільськогосподарську комендатуру, головний окупаційний економічний орган, який займався пограбуванням продуктів харчування і інших сільськогосподарських продуктів. Керував комендатурою німець Брем. Район був поділений на 4 ландвірти: Алтинівський, Обтовський, Бистрицький і Мутинський. На чолі кожного ландвірту стояв свій фюрер із німців-тиловиків, які керували дорученими їм кущами сіл і сільскими общинами (так окупанти називали колгоспи). Особливо лютим був бистрицький керівник ландвірту, справжній фашист, який поводив себе як рабовласник. Згвалтував свою перекладачку, вчительку місцевої школи.
В сільгоспкомендатурі було кілька перекладачів. Старшою серед них була дружина Орловського. Рядовим перекладачем був молодий хлопець Валентин Олександрович Кулінич, з яким Микола Лукаш здружився. Кулінич був [молодшим] на кілька років від Лукаша. Учительська дитина. Його батько О.I.Кулінич з’явився в Кролевці в 1934 чи 1935 рр. В усякому разі в 1935-36 навчальному році він викладав нашому 10 класу історію Стародавньої Греції. Викладав добре, на високому науковому рівні. В учнівських колах називали його «професором». Я зустрічав його статті в новоствореному журналі «Преподавание истории в школе», що видавався у Москві. Казали, що в Кролевець він попав адміністративним шляхом. Його дружина Г.Н.Iваненко славилась як добрий викладач мови і літератури. Син Валентин виділявся серед інших учнів своїм розвитком, своєю начитаністю. О.I.Кулінич був арештований в 1937 році, оголошений «ворогом народу» і знищений.
Валентин залишився з матір’ю і в окупацію став працювати перекладачем сільгоспкомендатури, обслуговуючи Алтинівський ландвірт. В Алтинівці він зв’язався з групою місцевої молоді, яку звинуватили в антифашистській діяльності і розстріляли. Він теж підлягав розстрілу. Його мати умолила коменданта Брема і інших фашистських начальників, мотивуючи, що він син політичного, розстріляного більшовиками і так далі. В. О. Кулінича відправили на каторжні роботи в Німеччину. По закінченню війни він закінчив інститут, одержав вищу технічну освіту, захистив кандидатську, а пізніше докторську дисертацію. Доктор технічних наук В.О.Кулінич не поривав зв’язків з Лукашем, при своїх приїздах у Київ обов’язково відвідував його.
Шефом Мутинського ландвірту, з яким доводилось мати відносини Миколі Лукашу, був хворобливий недалекий парубок. Був він демократично настроєний, вступав у приватні розмови з перекладачем:
– Бач, Микола, яка несправедливість в світі. Я, неосвічений простий сільський парубок, а командую тобою, розумною людиною. Це несправедливо. Довго так не триватиме.
В сільгоспкомендатурі працювали брати Грищенки, Григорій і Петро, сини крупного кролевецького купця Василя Даниловича Грищенка. Обидва вони були далеко не молодого віку. Син Петра Юрій кінчав середню школу разом з Лукашем в 1937 році, був офіцером радянської армії, поліг при захисті СРСР в роки Великої Вітчизняної війни. А батько служив німцям – фашистам в той час, як його син воював проти них. Його мучило сумління і що було в його силах, він намагався зробити, щоб принести менше шкоди радянському народу, чим відрізнявся від свого рідного брата Григорія, директора кролевецького млина в роки німецько-фашистської окупації, який відкрито вороже ставився до всього радянського.
Коли молодь чуть не поголовно стали забирать на каторжні роботи в Німеччину, виникла думка, чи не краще каторгу німецьку в Німеччині замінити теж<нрзб> роботами, але тут, вдома, на Кролевеччині. Тяжко сказати, у кого ця думка з’явилася, у Лукаша, чи у Грищенка. Вирішили вони, що Петро Грищенко «проявить ініціативу»: піде до Брема і втолкує йому, що на землях Кролевеччини можна з успіхом вирощувати кок-сагиз, каучуконос. Мов, слід розмістити його посіви, але кок-сагиз потребує старанного обробітку, а значить великої кількості молодих робочих рук. Брем повірив, посіви кок-сагизу були розширені, на фашистську каторгу в Німеччину з Кролевецького району було вигнано менше молоді, ніж з інших районів Сумщини.
Німецькі власті падкі були на осіб, які користувалися якимся авторитетом, в минулому мали якісь революційні заслуги. Микола Лукаш був свідком як на окупантську службу вербували старого Кибальчича, політкаторжанина в минулому. Йому запропонували написати автобіографію. Кибальчич не хотів служити окупантам і в своїй автобіографії написав, що служити не може, бо його дочка Ліна мала «необережність» вийти заміж за єврея, і він тепер має внуків напівєвреїв. Писав він російською мовою. Німецький комендант дав вказівку перекладачці Орловській перекласти автобіографію Кибальчича на німецьку мову, а все, де згадувалися євреї, випустити. Згодом Кибальчич, зачислений на німецьку службу, був розстріляний німецькими властями.
Час від часу Микола Лукаш відвідував свою співученицю Валентину Зелінську, яка з батьками проживала неподалік від нього. Перед війною Зелінські купили частину будинку у дворянки О.В.Слоновської. В неї Валентина брала приватні уроки з німецької та французької мов та музики – гри на фортепіано. Микола спостерігав еволюцію поглядів старої пані. Слоновська, уроджена Шкляревська, 1918 році в період австро-німецької окупації України проживала в Києві і тому, коли фашистські окупанти 3 вересня 1941 року зайняли Кролевець, вона торжестовувала, казала, що німці висококультурна нація, не те що більшовики, а коли почалися масові розстріли мирних громадян, вона стала лаяти німців. Жорстокість, канібалізм німців відвертав від них навіть тих, хто все життя лаяв більшовиків.
Працюючи в окупантській сільгоспкомендатурі, Микола Лукаш виконував суто технічну роботу і чим міг, допомагав радянським громадянам. Так, йому удалося відстояти, упросити не висилати у Німеччину сестру свого шкільного по (семирічці) товариша Катерину Григорівну Iгнатенко. Він подавав заяву з проханням не посилати її. Його прохання було задоволене.
Скарг на Лукаша в період його роботи під час окупації міста і району мені не доводилося чути ні від кого з жителів міста і району. А це явище дуже рідкісне.

***

1 вересня 1943 року військами Центрального фронту, зокрема 9 танкового корпусу, Кролевець був звільнений від німецько-фашистскьих загарбників. Активні посібники окупантів втекли завчасно. Втік Орловський із своєю дружиною, він був бургомістром міста. Втекли бургомістри Ковтун, Богуславський, начальник поліції Кравцов і інші негідники. Залишилися в Кролевці В.А.Мусіяко, перший німецький бургомістр Кролевця, П.В.Грищенко, бувший агроном німецької сільгоспкомендатури. Їх обох (та й інших) судили радянські карні органи за зраду батьківщини, за активну допомогу німецьким окупантам. Кожкому з них присудили по 20 років ув’язнення, що вони і відсиділи день у день. З німцями втекли з Кролевця перекладачки німецьких карних органів – гестапо, поліції Голуб, Жидченко і ін. Перекладачки Заліська, Зачепа за собою вини не відчували і залишилися в Кролевці. Їх не репресували. Не відчував за собою вини і Микола Лукаш. Він і не думав рушати куди-небудь, залишився в Кролевці.
1 вересня Кролевець був звільнений, а 2 вересня почав діяти призовний пункт райвіськкомату. В місті і районі проживала велика кількість чоловіків призовного віку, які в силу якихся обставин не були призвані 1941 року, чи попали в полон і повернулися додому, чи приймаки військовополонені і окруженці, яким удалося вирватися із фашистських таборів смерті. Всіх їх тепер мобілізовували і направляли у військові частини, швиденько їх направляли на фронт.
Микола Лукаш, незважаючи на поганий зір, теж був мобілізований. Направити його в стройову частину все-таки не знайшли можливим. В процесі фільтрації, чи перевірки йому запропонували повернутися в Київ, який ще був окупований. В Києві німецьким бургомістром був професор історії Київського університету Штепа. Професор історії того ж університету Оглоблін займав якесь керівне становище в окупантській адміністрації. Лукаш учився свого часу в них, слухав їхні лекції, складав їм заліки, як завжди. Тепер йому доручали в Києві увійти до них у довіру і виконати завдання радянського командування.
Від такої «місії» М.Лукаш категорично відмовився, посилаючись на свій поганий зір. Причину визнали поважною. Лукаша направили на службу в БАО (батальйон аеродромного обслуговування), де він і служив до демобілізації в листопаді 1946 року рядовим солдатом. <саме така дата! – Б.Ч.>.
Він мало згадував про свою військову службу. Казав, що й згадувати нічого; служба як служба. День за днем, доба за добою. Відгриміли залпи Перемоги, зникла небезпека раптового ворожого нападу, країна переходила до мирного життя. Лукашева служба в армії продовжувалася, іноді його викликали перекласти якийся лист, написаний іноземною мовою, прочитати який працівники військової цензури були безпорадні. Прочитував. Переказував і повертався до своїх обов’язків.
26 листопада 1946 року Миколу Лукаша демобілізували. В чорній поношеній шинелі, в шапці-ушанці, з напівпустим солдатським зеленим мішком за плечима зайшов Микола Лукаш до мене по дорозі із вокзалу додому. Була, мабуть, неділя, я був вдома. Напевне йому хтось листовно повідомив, що я в Кролевці. Перш чим піти додому після трьохрічної розлуки, він зайшов до мене. Я з ним не бачився з 1940 чи навіть з літа 1939 року.
За ті шість з лишком років багато води утікло, багато змін сталося. Нам було про що поговорити. По волі примхливої долі в роки Великої Вітчизняної війни ми опинилися в різних таборах. Він залишився на окупованій території, пішов на службу до окупантів, працював разом з ними, а значить в якійся мірі, хай найменшій, але причетний до тих злочинів, які чинили німецько-фашистські загарбники на окупованій території.
Iнакше було у мене. Спочатку окопи, а вірніше будівництво протитанкових рвів та ескарпування берегів ріки Десни на Смоленщині в трикутнику Якимовичі – Єльня – Спас-Деснянський в червні-серпні 1941 року. У вересні нашу частину відвели в Єльню, відправили в Москву, а 14 жовтня я вже боєць добровольчеського батальйону імені Кірова першого полку Третьої московської комуністичної дивізії. Оборона Москви, Північно-Західний фронт, госпіталь в Павлові-на-Оці, військове училище зв’язку, Курська дуга, госпіталь в Iваново, наприкінці березня 1944 року інвалідом Великої Вітчизняної війни я прибув у Кролевець. Завуч школи № 2, завуч технікуму, відповідальний секретар редакції районної газети, член КПРС.
Ми довго-довго розмовляли з Лукашем. Порозумілися. Від мене він пішов додому. В Кролевці затримався недовго. По-суті йому і робити тут було нічого. До всіх, хто залишався на окупованій території, власті ставилися насторожено, а до бувших німецьких перекладачів ставилися відверто вороже. Микола Лукаш виїхав з Кролевця. До університету вирішив не повертатись.

***

Приїхавши додому після демобілізації, Микола Лукаш застав невтішну картину. Брат Iван загинув на фронті. Лишилася його вдова з малою дочкою. Жила вона у своїх батьків. Сестра Анюта залишилася вдовою, її чоловік не повернувся з війни. У неї син уже учень 2 класу. Сестра Паша працює на виробництві, а сестра Оля навчається в учительському інституті. Рідний батько з сім’єю не мешкає.
Микола вирішив продовжити навчання. Побачивши, як ставляться до колишніх перекладачів, він вирішив, що на історичний факультет університету йому дорога закрита. Виїхав у Харків, поступив на навчання в Iнститут іноземних мов на французький факультет. Німецьку мову він знав доволі добре, англійську вивчив в університеті, французьку знав менше, чим англійську і німецьку. Йому дали гуртожиток, стипендію, продовольчу і промислову картки. Ходив у шинелі, у військовому одязі. Дивного у цьому нічого не було. Секретар парткому інституту А.Д.Скаба також ходив у військовій шинелі.
По закінченню першого курсу викладачка французької мови сказала Лукашеві, що на другому курсі йому робити нічого. Він перейшов на останній курс, за рік закінчив його і був залишений викладачем французької мови в цьому ж інституті іноземних мов.
Невибагливий до умов проживання, жив Лукаш в студентському гуртожитку. Мав там окрему кімнату на двох з якимось парубком, таким же як і він холостяком. Скинув остогидлий солдатський одяг, замінив його дешевеньким цивільним.
Трохи застиг біль неподіленого кохання. Знав, що в Олени життя не склалося. Її чоловіка, Леоніда Осовського, в чомусь звинуватили, арештували, вислали у Сибір. Звісток від нього не було. Нічого не знав і про неї саму. А тут в Харківському інституті іноземних мов подобалася йому одна студентка із тої групи, в якій він вів практичні заняття. Та й він їй не байдужий був, хоч до освідчення не дійшло. Та світ не без «добрих» людей. Донесли директрисі інституту (тоді ще керівник вищого навчального звався не ректором, як тепер, а директором). Директором інституту була молода жінка.
Викликала вона Миколу Лукаша, покартала, пропонувала зустрічатися з дівчиною таким чином, щоб про зустріч поголосу не було, а вони, якщо зустрічалися, то тільки на заняттях, при людях. Побачення не було...
Страшенно неприємно його вразила історія з студенткою Закревською. Була Закревська родом з Білорусії. В роки тимчасової німецько-фашистської окупації була вона вигнана на примусові роботи в Німечину, там близько зійшлася з молодим французом, одружилася, народила дочку. В 1945 році її і чоловіка звільнили американці. Звав її чоловік до себе у Францію, не погодилася. Забрала дочку-немовля, репатріювалася в Радянський Союз. Пройшла фільтрацію, повернулася в рідне село, до рідної матері. Віддала дитину матері на руки, а сама пішла в колгосп, стала дояркою. В ті повоєнні роки до репатрійованих ставилися недобре, підозріло. Це вона добре відчула на собі. Вирішила з’єднатися з чоловіком-французом, хоча і знала про урядову постанову про заборону шлюбу громадян СРСР з іноземними громадянами. Для того, щоб жити з французом, треба знати французьку мову. Вона вирішила вступити на навчання до факультету французької мови інституту іноземних мов.
На перешкоді може стати біографія, а саме перебування в Німеччині, одруження з французом. Її добра близька подруга Фердман порадила Закревській нічого цього в автобіографії не писати, просто опустити. Вона послухалась, так і зробила. Вступила до Харківського інституту іноземних мов, там попала в групу Лукаша. Разом з нею в цій групі була й Фердман. В навчанні дівчата змагалися між собою. Закревська навчалась краще, набагато краще за Фердман. Тут сказалися і природні здібності, і прагнення з’єднатися з далеким чоловіком. Цього не могла витримати Фердман, що подруга [знала] більше, чим вона. Не витримала, подала донос на Закревську, що та сховала «темні плями» своєї біографії і вона, Фердман, як чесна комсомолка, не має права мовчати. Донос дійшов до дирекції, до парткому. Секретарем інститутської парторганізації був тоді Скаба, той самий Андрій Данилович Скаба, який пізніше був секретарем ЦК Компартії України, а ще пізніше став дійсним членом Академії наук УРСР, не маючи ніяких-ніякісіньких наукових заслуг. Всяке буває.
Викликали Закревську до секретаря директора, сказали: «Ви нас обманули, сховали своє темне минуле. Вам не місце серед радянських студентів. Забирайтесь геть!». Виключили її. Лукаш висловив своє обурення вчинком дирекції, та не могло воно допомогти. На прощання Закревська подарувала Лукашеві на пам’ять подушку. Ту подушку він зберігав більше сорока років. Більше Закревської він не бачив, про долю її нічого не знав. Фердман успішно закінчила інститут, була направлена на роботу в Кролевець в середню школу № 5. Два чи три роки відпрацювала і виїхала.
Незабаром і Лукашу довелося залишити Харківський інститут іноземних мов. Відповідні інститутські органи зацікавилися його минулим в період німецько-фашистської окупації. Надіслали запит в Кролевець, одержали відповідь. То був період, коли досить було взнати, що людина незалежно від причин залишалась на окупованій території, як її «мазали дьогтем», давали виключно негативну характеристику.
Прийшла таємна вказівка: очистити професорсько-викладацький склад вищих навчальних закладів від осіб, які залишалися на окупованій території в роки німецько-фашистської окупації. Миколу Лукаша ввічливо звільнили з викладацької роботи, запропонували звільнити гуртожиток.
Куди піти? Де прихилити голову? Йти в сільську школу? Але там, мабуть, теж діє вказівка не брати на роботу тих, хто був на окупованій території. Значить, туди дорога закрита. Йти двірником чи вантажником? А де жити?
З житлом допомогла влаштуватися студентка, та сама дівчина з його уже бувшої групи, студентка, якій він симпатизував. Відвела його на Журавлівку до своїх добрих знайомих, поручилася за нього. Знайшовся для нього куток й ліжко. Тепер було де спати. Працювати над розпочатим перекладом «Фауста» Гете можна в читальному залі Публічної бібліотеки. А жити за що? Заощаджень у нього не було, та й звідки вони могли взятися.
Заїхав Лукаш у Київ спеціально, щоб побачитися і порадитися з Михайлом Яковичем Калиновичем. В інституті мовознавства йому сказали, що Калинович хворий, на роботі його нема. Дали домашню адресу. Лукаш поїхав до його додому. Відкрив йому сам Калинович. Спочатку не впізнав, а коли Лукаш нагадав про екзамени з «Вступу до мовознавства» і свої незгодження з теорією Марра, академік АН УРСР пригадав талановитого студента Миколу Лукаша. Поговорили. Лукаш розповів про свою працю над перекладом «Фауста», про своє становище.
Калинович наполегливо радив влаштуватися на будь-яку роботу і продовжувати працювати над перекладом. Пообіцяв, що розповість про Лукаша свойому другові відомому поету Максиму Рильському. Сам Калинович, який був перекладачем ряду творів Джозефа Конрада, Герберта Уеллса. Лукаш повернувся в Харків. Невдовзі довідався, що в січні 1949 року академік Калинович помер.
Нарешті робота знайшлася. Потрібний був перекладач в Iнституті лісового господарства Міністерства лісового господарства УРСР, який містився в Харкові. Це не був навчальний заклад, а науково-дослідний інститут. Директору, який готував свою докторську дисертацію, потрібний перекладач, бо сам він іноземними мовами не володів. Лукаш для нього був справжньою знахідкою. Директор готував дисертацію про карпатські ліси і йому потрібні були переклади з праць відомих лісівників, книги яких були видані румунською, угорською, чеською мовами, що ними добре володів новоприйнятий перекладач. Посадовий оклад перекладача був дуже низький, на рівні прибиральниці, але Лукаш був радий і тому.
Якось директор інституту поцікавився, побутовими умовами свого перекладача. Довідався, що М. Лукаш займається перекладом на українську мову серйозних праць класиків світової літератури, а працювати нема умов. Запропонував після закінчення робочого дня використовувати директорський кабінет як своє робоче місце. А спати теж можна на дивані в директорському кабінеті, на день постіль ховати в диван. Це вже був непоганий вихід із складного становища. Була можливість працювати над здійсненням заповітного задуму, перекладом «Фауста». Лукаш прийняв пропозицію директора інституту і наполегливо працював.
Летіли дні, місяці. Директор закінчив написання докторської дисертації, наближався її захист. Одного дня Лукаша викликав до себе секретар парткому інституту. Майже в наказовій формі запропонував Лукашеві виступити на офіційному захисті директором докторської дисертації, розповісти, що директор брудний плагіатор, в своїй дисертації використав угорських, румунських, чеських і інших вчених, використав те, що для нього з багатьох мов перекладає Лукаш. Такий виступ допоможе «вивести на чисту воду» невігласа-директора.
Від виступу на вченій раді інституту на захисті дисертації директора Лукаш категорично відмовився, але захист пішов послухати. Незважаючи на відверто негарну оцінку дисертації виступаючих на вченій раді секретаря парткому та малочисленних його спільників, директору присудили звання доктора наук, а опонентам роз’яснили, що компіляція теж є вид наукової роботи, а в докторській дисертації директора є посилання на джерело.
Захистив директор дисертацію, не послухав Лукаш секретаря парткому –перекладач в інституті більше не потрібен. Шукай собі, хлопче, іншу роботу. Одна із співробітниць інституту рекомендувала Лукаша на викладацьку роботу в Харківський державний університет, де дуже гостро відчува
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
myzeu



З нами з: 27.05.09
Повідомлень: 209
Звідки: Кролевець

ПовідомленняНаписане: субота листопада 27, 2010 10:30 pm    Тема повідомлення: Відповісти цитуючи

де дуже гостро відчувалася потреба у викладачах, знаючих іноземні мови.
М.О.Лукаша охоче прийняли в університет, але не викладачем, а на погодинну роботу – на набагато нижчу оплату, ніж штатному викладачеві. Хочеш – не хочеш, а діватися нікуди. Довелося погодитися на такі умови. Вибору не було. Однак слава про Лукаша-поліглота, глибокі знання французької мови розповсюджувалася. Дійшла вона і до видавничих кіл. <На берегах дата: 8.02.88>.
З політичних міркувань терміново треба було перекласти на українську мову і видати окремою книжкою роман члена ЦК Комуністичної партії Франції, головного редактора центрального органу ЦК КПФ газети «Юманіте», активного учасника руху Опору Андре Стіля, роман «Перший удар». Видавництво шукало перекладача. Хтось порекомендував Лукаша. Той погодився і засів за переклад. Тут на перешкоді стала університетська адміністрація. Хоча Лукаш не був у штаті викладачів і погодинно вів історичну граматику німецької і французької мов, його не відпустили, погрожували значними неприємностями. Довелося просити захисту у видавництва. Досить було телефонного дзвінка від директивних органів і все влаштувалося. Йому перестали чинити неприємності.
В 1953 році вийшов друком роман Андре Стіля «Перший удар» у перекладі Миколи Лукаша. Гонорар за переклад дозволяв перейти на творчу роботу. Тільки на творчу. Він в 1947 році закінчив Iнститут іноземних мов, віддавши 10 років на навчання з перервою на війну, 8 років педагогічної роботи з перервою і лише на 34-му році життя зміг перейти на творчу роботу. Став упорядковувати свій переклад «Фауста».
Переклад драматичної поеми Й.В.Гете «Фауст» на українську мову був подвигом.
Великий німецький поет і мислитель Йоган-Вольфганг Гете від 1773 по 1831 рік працював над створенням свого найвищого художнього досягнення, грандіозної драматичної поеми «Фауст». Поклавши в основу поеми народну легенду про Фауста, Гете дав в першій частині яскравий вираз філософських ідей переломної епохи, зв’язаний з французькою революцією, утверджував віру в прогрес і в необмежені можливості людської особи. Друга частина «Фауста» завершувалася мрією про вільну працю на вільній землі. «Фауст» був найулюбленішим з творів В.I.Леніна. За переклад «Фауста» на українську мову бралися Iван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, I.Улезко, однак повністю перекласти цю поему Гете ніхто з них не зміг. Вперше український повний переклад «Фауста» здійснив Микола Лукаш. З перервами він працював над цим перекладом майже 18 років. В 1954 році переклад було закінчено.
В Спілці письменників України було багато добрих перекладачів. Микола Платонович Бажан переклав (з підрядника) поему Шота Руставелі «Вітязь у тигровій шкурі», Павло Григорович Тичина, Володимир Миколайович Сосюра, Микола Iванович Терещенко і багато-багато інших. Серед перекладачів, безумовно, першість була за Максимом Тадейовичем Рильським – перекладачем «Пана Тадеуша» Міцкевича, «Євгенія Онєгіна» Пушкіна, «Орлеанської діви» Вольтера і багатьох інших. Академік АН СРСР і АН УРСР, директор Iнституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.
Максима Рильського знали як добру душевну людину, порадника письменників-початківців. Йому довірив Микола Лукаш рукопис свого перекладу. Приїхав до Рильського на квартиру. Максим Тадейович десь був, дома його не було. Лукаша привітно зустріла дружина Рильського. Він залишив їй рукопис і попрохав: «Хай Максим Тадейович подивиться». I пішов, навіть адреси своєї не залишив.
Максим Рильський подивився, уважно подивився і був у захопленні від Лукашевого перекладу. Сам відніс рукопис у видавництво. Академік О.I.Білецький написав велику передмову, чи, вірніше, вступну статтю «“Фауст” – трагедія Гете». Державне видавництво художньої літератури УРСР редактором видання призначило відомого перекладача М.I.Терещенка. 1 березня 1955 року книгу було здано до набору, а 29 вересня того ж року її було підписано до друку, правда, нікчемним тиражем – 8 тисяч примірників.
Вихід в світ «Фауста» на українській мові був визначною подією в житті Миколи Лукаша. Гонорар за це видання давав йому можливість віддатися творчій роботі. Переклад «Фауста» поставив його поряд з визначними перекладачами.
В 1958 році Лукаш перебрався в Київ. Прописки в Києві не було, квартири в Лукаша теж не було. Був він на пташиних правах. «Киш!», і лети далі. Притулок йому дав його друг Олесь Жолдак. Лукашів одноліток, фронтовик, учасник Сталінградської битви. Ще до війни він одружився на Єві Нарубиній […]. Проживали вони в невеличкій двокімнатній квартирі в центрі Києва на вулиці Толстого, 5 <нрзб>. Може, то трикімнатна квартира була, тепер не пам’ятаю. Мабуть, трьохкімнатна. В одній кімнаті жили Олесь і Єва, друга служила вітальнею і прихожею, в третій жили діти Женя і Богдан та Микола Лукаш.
[…]
Син Олеся Богдан виріс, захопився живописом. Подарував Лукашу картину «Реве та стогне Дніпр широкий», написану чорною фарбою на великому шматку скла, зобразивши натовп запорожців чи козаків, які натхненно співають. Ця картина була єдиною прикрасою квартири Лукаша (на вул. Суворова, 3, кв.31).
У Жолдака Лукаш проживав непрописаний. В паспорті він мав штамп харківської прописки. Регулярно харківському господареві надсилав квартирну плату за те, що був на його квартирі прописаний.

<На стор.60-й окремої пагінації рукопис М.Г.Сереженка «Лукаш Микола Олексійович» обірвано>.
Сереженко М.Г. Лукаш Микола Олексійович. [Січень–лютий 1988] // Архів сім’ї М.Г.Сереженка в м.Кролевець. – [Загальний зошит; заголовки на обкладинці]: Кролевец и Кролевеччина; М.О.Лукаш. – С.1–60 розд. паг. – Рукопис.

До Лукаша прийшла слава. Він перейшов на літературну роботу, був прийнятий до Спілки письменників, йому надали однокімнатну квартиру в Києві. З організацією в 1958 р. видання журналу «Всесвіт» Лукаш був включений до складу редакційної колегії журналу, затверджений завідуючим відділом поезії цього журналу. Його затвердили членом редколегії журналу «Зміна» (тепер «Ранок»). Проте роботу завідуючого відділом поезії журналу «Всесвіт» він незабаром залишив, перейшовши виключно на творчу.
Для Лукаша характерна життєва безпорадність. Старий холостяк, обпікшись на першому коханні, він так і не одружився. Були у нього захоплення жінками, але до створення сім’ї не дійшло. Одержуючи великі гонорари, він завжди був без грошей. Зібрав велику і цінну бібліотеку, придбав кімнатний гарнітур меблів за 15 тис. карбованців (у старих цінах): тахту, письмовий стіл, кілька фотелів, стільців. До одягу байдужий. На ньому або поношений костюм класичного покрою, або спортивний костюм. Зимового пальто, шапки теплої не мав. Взимку ходив простоволосим, або в спортивній шапочці з помпоном, в поношеному світлому пальті, розтоптані туфлі. Голився лише в перукарні. Їв двічі на день. Снідав в кафе ресторану «Театральний», обідав у ресторані «Iнтурист», а з побудовою на розі Хрещатика і вул. Кірова готелю «Дніпро», в ресторані цього готелю, який по суті був готелем і рестораном для іноземних туристів. Пив помірно, час від часу проголошуючи «сухий рік», коли на протязі року не вживав ні краплі алкогольних напоїв. Час від часу купував путівки в будинки творчості письменників в Iрпіні, в Ялті. Особливо полюбляв будинок творчості композиторів в Кичеєво, куди йому зрідка вдавалося добути путівку. Вдома, а він мав квартиру, вірніше кімнату в будинку письменників на вул. Михайла Коцюбинського, спільну з Тамарою Коломієць і Iциком Кіпнісом в одній квартирі, ніколи не тримав ніяких продуктів, посуду. Навіть шклянки, щоб попити води, не було. Кімната його ніколи не замикалася, як не замикалася жодна з шухляд його стола. В час відсутності Лукаша кімната його була місцем гуляння дочок Тамари Коломієць Оксани і Мар’яни. Гроші в нього часто зникали невідомо куди. Одержав аванс чи гонорар, поклав у шкатулку доволі великої картотеки, а через день і місце холодне, де гроші були. Свою кімнату Лукаш надавав у користування знайомим, мало знайомим, знайомим знайомих для прожиття. Довгий час, маючи харківську прописку і виплачуючи харківському квартировласнику певну суму грошей за те, що числиться в ній прописаним, Лукаш проживав у Олеся Жолдака, свого університетського товариша, поки одержав кімнату в Києві. Тепер сам по відношенню до інших чинив так само, як Жолдак до нього. В кімнаті Лукаша довгий час проживав композитор Борис Буєвський, письменник Борис Харчук, озлоблений на весь світ Микола Фененко і багато інших.
Нарешті Лукаш одержав однокімнатну ізольовану квартиру в будинку письменників на вулиці Суворова 3, на дев’ятому поверсі. Всі меблі з старої квартири він залишив Тамарі Коломієць, починаючи з дорогого стелажа Цейса для книг і кінчаючи кухонним столом. З собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книги і письмову машинку. Його добра знайома О.М.Петрова, художниця, разом з своїм чоловіком архітектором розробили йому проект шикарного стелажа для книг, обмеблювання квартири. Знайомому столяру Микола дав 100 крб. задатку, щоб той приступив до виготовлення. Столяр гроші пропив, робити стелаж відмовився. З кухні Лукаш вирішив зробити книгосховище. Газову плитку попросив викинути, інші пристосування теж. Залишились голі стіни. Звалив на кухню книги. В той час він працював над перекладом на українську мову «Дон Кіхота» Сервантеса, який мав незабаром вийти. Був у зеніті своєї слави. Йшов рік 1973. Судовий процес над Дзюбою. Лукаш написав і подав свою заяву.
Ворожого ставлення до існуючої дійсності у Лукаша з самого дитинства не було. Не було і в пізніші часи. Він ніколи не був ворогом соціалізму, Радянської влади. Критична оцінка оточення, гарсування ради оригінальності часто призводили до того, що він за прикрими дрібницями не помічав головного, основного, не хотів погодитися з тим, що коли ліс рубають – тріски летять, що кардинальні зміни супроводжуються вибоями, помилками, зрештою не всі люди здатні виконувати свої обов’язки ідеально, а бувають і значні промахи. Ось цю слабу сторону його натури з успіхом використовували ті, кому це було вигідно. За Лукаша треба було боротися проти Лукаша. А в його київському оточенні не було тих, хто б зупинив його пориви, розвіював його сумніви, вносив ясність в ідейну плутанину. Навпаки. Вільно чи невільно були створені умови для його ідейних зривів. Коли після довгих поневірянь по чужих кутках йому нарешті дали кімнату і прописали в Києві, його сусідами по суміжній квартирі виявилися Степан Ричень і Iцик Кіпніс, люди, які недавно були реабілітовані і повернулись із ув’язнення. Степан Ричик відбував ув’язнення як активний посібник бандерівців, Iцик Кіпніс як єврейський буржуазний націоналіст. Безумовно спілкування з ними, а вони неминуче проживали в одній квартирі, їхні спогади, розповіді мали певний вплив на посилення опозиційних настроїв Лукаша.
Робота завідуючим відділом поезії редакції журналу «Всесвіт» обтяжувала Лукаша. Він не звик до організованої роботи. По суті до своєї трудової книжки він міг записати лише роботу в учбових закладах Харкова та передвоєнний рік учителювання на Київщині якихся 4–5 років з 50 років життя. Решту часу він жив і працював так, як хотів. Тому почав клопотатися про залишення роботи в редакції журналу. Редактор «Всесвіту» Ол. Полторацький поставив умову перед ним знайти на його місце підходящу людину і тоді він дасть згоду на звільнення. Підходящу людину – це значило знайти поліглота, який би добре володів багатьма іноземними мовами, добре б розумівся в поезії. Такою людиною виявився Григорій Порфирович Кочур, колишній викладач зарубіжної літератури в Тираспольському і Вінницькому педінститутах, перекладач з англійської, французької, чеської, словацької, польської і інших мов, добрий знавець української мови. Кочур щойно повернувся з ув’язнення. Йому інкримінувався український буржуазний націоналізм.
Лукаш близько зійшовся з Кочуром і його сім’єю. Став частим гостем у них, користувався багатою кочурівською книгозбірнею, дискутував в питаннях теорії і практики перекладу, тонкощів української мови. Кочур мав значний вплив на Лукаша. Цьому сприяли і ореол мученика за ідею і особисті якості натури Кочура, зокрема його значний вплив на студентів і творчу молодь. Діяльність Кочура викликала підозру органів державної безпеки. В нього було проведено кілька обшуків, що дуже обурювало Лукаша. За ідейні збочення Кочур був виключений із Спілки письменників, залишив роботу у «Всесвіті». Його припинили друкувати.
З великою повагою Лукаш ставився до відомого письменника Бориса Антоненка-Давидовича, який відбув довготривале ув’язнення, не друкувався з 1933 по 1959 рік. Словесні розповіді його про подробиці життя ув’язнених, ставлення до них охорони мали великий негативний вплив на Лукаша, Харчука і інших. Iноді до Лукаша заходив Мечислав Гаско, який теж не друкувався з 1931 по 1958 рік. Особливої приязні тут не було, але знайомство підтримувалося, тим більше, що жили вони в одному будинку. Таких знайомств було багато. Лукашеві читав свою ненадруковану поему «Розстріляне безсмертя» Володимир Сосюра, в якій висловлював обурення проти знищення багатьох талановитих українських письменників наприкінці 30-х років. Опозиційні настрої підігрівали й інші. Підігрівали ці настрої й офіційні пошуки ворожого там, де їх не було. Зокрема, історія з «Собором» Олеся Гончара, книги, яка не належить до кращих творів відомого письменника, але й не настільки погана, щоб викликати таку дискусію, що розгорнулась навколо неї.
Серед знайомих Лукаша був Iван Світличний, письменник, засуджений за антирадянську діяльність. Сестра його Надія Світлична після відбуття арешту тепер за кордоном. В жовтні 1979 р. виступала в США на так званих «сахаровських читаннях», де лила всякий бруд на СРСР, судячи по інформації, яку передавав український відділ «Голосу Америки». В нашому офіційному повідомленні в пресі Світличний згадувався як переконаний ворог радянського ладу. З негативної сторони, як посібник буржуазних націоналістів, в пресі згадувалася Зіновія Тарасівна Франко, онука великого Каменяра, кандидат філологічних наук, яка теж належала до числа знайомих Лукаша.
Не проводячі ніякісінької антирадянської діяльності, лиш вголос виказуючи своє обурення окремими випадками з діяльності офіційних органів, часто дрібних, Лукаш поступово набував слави опозиціонера. Знав про те, що ним зацікавилися органи державної безпеки, що його підозрюють в належності до українських буржуазних націоналістів, про нього розпитують. Коли по смерті М.Рильського була установлена державна премія Української РСР ім. Максима Рильського за кращий художній переклад, першим кандидатом на цю премію був безумовно М.Лукаш, який займав провідне місце серед перекладачів, однак премія була присуджена Миколі Терещенку, який дійсно мав великі заслуги в перекладі на українську мову багатьох поетів Заходу. Для Лукаша це було попередження, але висновків він не зробив. Навпаки, написав свою заяву.
Колишній завідуючий відділом критики редакції журналу «Вітчизна» Iван Дзюба написав на 400 з лишнім сторінок машинопису публіцистичний опис з претензійною назвою «Iнтернаціоналізм чи русифікація?», в якому часто цитуючи праці Леніна з національного питання, став доказувати, що сучасна національна політика КПРС і Компартії України не відповідають ленінським нормам національної політики. Один примірник він направив у ЦК КП України, інші були розповсюджені в машинописі. Звичайно така праця не могла вийти в СРСР і була надрукована в Мюнхені. Ще раніше Дзюба різко виступив в одному з кращих кінотеатрів перед прем’єрою фільму «Тіні забутих предків» і різко виступав біля пам’ятника Лесі Українці в парковій зоні Києва. Йому довелося піти з «Вітчизни», працював літконсультантом у видавництві «Молодь», коректором «Українського біохімічного журналу». Iноді йому доручали бути редактором окремих книг у видавництві «Дніпро». Після виходу книги у Мюнхені Дзюбу притягли до судової відповідальності за наклеп на Радянський Союз – засудили до 2 років ув’язнення. Це було весною 1973 року.
Ось тоді Микола Лукаш і викинув колінце. Він подав заяву до Президії Верховної Ради УРСР, копію правлінню Спілки письменників, в якій писав, що поділяє погляди Iвана Дзюби і в зв’язку з тим, що Дзюба хворий на туберкульоз, просить дозволити йому, Лукашеві, відбути термін ув’язнення замість Дзюби. В результаті Микола Лукаш був виключений із Спілки письменників, його припинили друкувати. Прийнятий до друку збірник віршів видатного французького поета Аполлінера в перекладі Лукаша теж не побачив світу, хоча перекладачеві уже був виплачений аванс. Редакційна колегія багатотомного тлумачного словника української мови одержала вказівку вилучити всі посилання на переклади Лукаша. В працях М.Рильського, О.Кундзіча та ін., де згадувався Лукаш, його ім’я було випущене. Ряд знайомих, навіть добрих знайомих з числа письменників з ним припинили здороватись.
Талановитий поет Василь Сухомлин підготував збірку своїх віршів, але видати її не міг багато років. На клопотання Лукаша збірку Сухомлина взявся прорецензувати Абрам Кацнельсон. Та коли це трапилося з Лукашем, Сухомлин одержав поштовою бандероллю свою збірку без всяких коментарів.
На згадане правління Спілки письменників, де розглядалась справа Лукаша, або вірніше його заява, за відомостями російського письменника Миколи Городиського, який, перебуваючи в Києві в 1978 році, розпитував про це, Лукаш вів себе надто незалежно, не визнавав за собою ніякої провини, а коли Юрій Збанацький вніс пропозицію виключити, демонстративно кинув квиток члена Спілки письменників. Так це було, чи ні, але головним противником там виступав Юрій Збанацький, Герой Радянського Союзу, голова Київської організації письменників. Репліку Лукаша «А в чому моя вина? Хіба я кого вбив?» Збанацький, колишній командир партизанського загону, сприйняв як власну образу.
Розправа була крутою – його позбавили засобів до існування. Заощаджень у нього не було. Ощадити він не вмів. Був приречений на напівголодне життя. Шукати іншого заробітку не хотів. В розмові зі мною колись кинув: «Працювати піду лише під примусом!». Тяжко уяснити, за які кошти він жив. Книги так і залишились лежати в мішках, бо нема куди поставити. Спав на розкладушці, накриваючись пледом. З меблів: письмовий стіл, кабінетний стіл та дві табуретки. Зносився одяг, взуття. Тепер зникла можливість харчування лише в ресторанах і кафе. В його господарстві з’явилася електроплитка, кілька чашок і тарілок, електрочайник, ніж, виделки. Але мабуть в цьому не його заслуга. В числі його знайомих з’явилася працівниця Кролевецької районної газети Валентина Бережна, заочниця факультету журналістики КДУ. Приїздячи на екзаменаційні сесії, вона зупинялася і проживала у нього, і звичайно дбала про те, щоб було на чому зготувати сніданок, вечерю. Один час в його квартирі проживала студентка політехнічного інстуту Iрина Ростовська, прийомна внучка Василя Сухомлина. Проживала безплатно, бо Лукаш не дозволить собі брати якусь плату за квартиру. Проте якийсь вплив на господарювання був.
В 1978 році в Кролевці померла мати Лукаша. На похорон він приїхав без копійки грошей, в потертих лижних штанях, в светрі і брезентовій куртці. На голові бавовняна шапочка з помпоном, на ногах боти, подаровані йому Мойсеєм Фішбейном, в яких він ходив і влітку 1979 року. А похорони були зимою в лютий мороз.
Лукашеві неодноразово радили подати заяву до правління Спілки письменників з проханням відновити його в членстві. Він заперечував. Адже від нього вимагалося лише визнати помилковість своєї заяви до Президії Верховної Ради УРСР. А він уперто настоював на тому, що він ні в чому не винен, з ним поступили неправильно. А час плинув. Iван Дзюба давно відбув ув’язнення, став друкуватися, випустив товсту книгу, а Лукаш лишався в ізгоях. Хто поїв кислиці, а на кого оскома напала. Відбував покарання за чужу вину.
Нарешті він написав заяву до правління Спілки. Принагідно познайомив мене із змістом цієї заяви. Власне в ній він нічого не просив, а лише висловлював сподівання, що його справа буде переглянута і справедливість буде відновлена. Ця заява не була розглянута, її хтось загубив. Йому радили подати заяву повторно. Він не подавав. Казав, що вже подав і хай знайдуть ту. Тодішній перший секретар правління Спілки Василь Козаченко сказав йому, що правління Спілки вирішить так, як вирішить київська організація письменників, яку очолював Юрій Збанацький. Хтось із провідних письменників звертався до першого секретаря ЦК КП України В.В.Щербицького із запитанням чи пропозицією «відновити» Лукаша. Щербицький відповів, що ЦК КПУ проти Лукаша нічого не має, що це справа Спілки письменників. Письменник I.Тельман неодноразово радив Лукашеві записатися на прийом до секретаря ЦК КП України з ідеологічних питань В.Ю.Маланчука. Мов він людина добра, все зрозуміє, все буде гаразд. Лукаш різко відповів, що не хоче, щоб якийсь чиновник возводив його в звання поета. Це речення він повторював неодноразово.
Він був різкий у своїх висловах. Коли в середині 60-х років групі шевченкознавців і в тому числі колишньому секретареві ЦК КП України з ідеологічних питань, тодішньому директору українського філіалу інституту марксизму-ленінізму I.Д.Назаренку була присуджена Державна премія СРСР, Лукаш надіслав Назаренку глузливу телеграму, в якій вітав його з нагородою за урізаного «Кобзаря». Бо в «Кобзарі», що вийшов під редакцією Назаренка, була опущена містерія Шевченка «Холодний Яр» і кілька віршів. Телеграму підписав своїм прізвищем. Глибоко прилюдно обурювався тим, що секретар ЦК КП України по ідеології А.Д.Скаба виставив свою кандидатуру в академіки. Дійсно, обрання Скаби дійсним членом Академії наук УРСР викликало язикування багатьох, бо ніхто не міг назвати жодної монографії, написаної безпосередньо Скабою. Підводило Лукаша і спілкування із зарубіжними українознавцями. Були у нього зустрічі в Києві із Ніною Вовк <Вірою Вовк – Б.Ч.>, українознавкою з Аргентини, яка кілька разів приїздила в СРСР, поки не попалась на перевозці антирадянської літератури в СРСР. Все це насторожувало офіційні кола по відношенню до Лукаша.
Микола Бажан, Олесь Гончар клопоталися перед Щербицьким про повершення Лукаша, про зняття заборони на друкування його перекладів. Лід був зламаний. В 1979 році новий редактор журналу «Всесвіт» Віталій Коротич запропонував Лукашеві дати переклад кількох віршів з мадьярської мови для надрукування в журналі. На цей час уже відбулися зміни в керівництві ідеологічною роботою, Спілкою письменників. Маланчука на посту секретаря ЦК КП України змінив Капто, Козаченка на посту першого секретаря Спілки письменників України змінив П.А.Загребельний, талановитий романіст, якийся родич В.В.Щербицького. Можливо ці зв’язки мали вплив на долю Лукаша.
У сьомому (липневому) номері «Всесвіту» було надруковано 9 віршів угорського поета Атілли Йожефа в перекладі Миколи Лукаша і під ними кілька рядків під заголовком «Від перекладача», відомості про автора віршів. Видавництво «Дніпро» запланувало видати в його перекладі «Фауста», правда з умовою, що перекладач допрацює переклад, усуне з нього значну частину архаїзмів. Це вже були перспективи на припинення напівголодного існування. У нього з’явилися якісь копійки, купив собі піджак.
Але Лукаш лишився Лукашем. Він сам собі шкодить. Одного дня йому подзвонила дружина I.Світличного:
– Миколо, ви не хотіли б побачитись з Iваном?
– Хотів би.
– То ми зараз приїдемо до вас.
I приїхали. Ця зустріч стала, мабуть, широко відомою. Бо через кілька днів по ній Лукаша зустрів поет Вінграновський і з докором запитав:
– Що ти робиш, Миколо? Навіщо тобі ця зустріч?
Не на користь йому оцінюється його дружба з Мойсеєм Фішбейном, молодим, дуже красивим євреєм із Чернівців. Фішбейн талановитий перекладач на українську мову, мав у Києві дружину, з батьками якої був у великих неладах, а при приїзді в Київ у більшості випадків зупинявся у Лукаша. Восени 1979 року він емігрував у Iзраїль разом із своїми батьками і дружиною.
А Лукаш у видавництві вносить пропозицію, щоб «Фауст» вийшов з передмовою Г.Кочура. Йому сказали, що про це не може бути й мови. Здається у нього змінилося коло друзів. Він по-старому прив’язаний до сім’ї Харчуків, не так до Бориса і їх дочки Роксани, як до Світлани, дружини письменника. Його приязнь до неї надто кидається в очі. Навіть Борис в своїй третій книзі «Неслави» вивів його як негативного типа і прочитав йому, що написано про нього, однак третя книга «Неслави» до друку не прийнята. З сусідами по будинку письменників, в якому він проживає, Лукаш найбільше спілкується з Маргаритою Малиновською, критиком і прозаїком, доволі ексцентричною особою, любителькою випити, з Євгеном Гуцалом, Миколою Рудем, Iваном Драчем. Раніше належав до «сов» – пізно лягав, любив довго поспати.
Тепер навпаки, відносно рано лягає спати і рано прокидається, десь о 4-й годині ранку. Редагування «Фауста» запустив, в обумовлені договором строки не здав. Останній час захоплюється вивченням японської мови. Обклався словниками, вивчає ієрогліфи, [книги] до них.
19 грудня 1979 року йому минають 60 років, а він вивчає самотужки мову, незнайому мову, японську мову.
– Знаєш, – каже, – дуже, дуже цікаво. Цікаво й те, що багато хто з тих, хто вивчали японську мову, збожеволіли в процесі її вивчення.

10-20 жовтня 1979.
***

Микола Лукаш талановитий поет-поліглот. Добре знання української мови, вільне володіння багатьма іноземними мовами, в тому числі всіма слов’янськими, романськими, головними германськими, англійською, єврейською і іншими. Наполеглива праця над словом, значний хист поставили його в ряди першокласних поетів-перекладачів, поряд з Максимом Рильським, Леонідом Первомайським, Миколою Бажаном. По кількості вивчених мов він їх перевершив. Він опублікував переклади з класиків світової літератури: з німецької «Фауста» Гете, поезій Ф.Шіллера, Г.Гайне, з французької поетів Гюго, Верлена, з іспанської Лорки, Лопе де Вега, Бернса з шотландської, Шекспіра з англійської, Мадача з угорської, Міцкевича, Тувіма з польської, Д.Родарі з італійської і багато інших. Здійснив прозові переклади з Г.Флобера, А.Стіля, Д.Боккаччо, Еліна Пеліна, Б.Чопича.
Навіть важко перелічити опублікований доробок Лукаша як перекладача. Він був авторитетним серед найвидатніших письменників України. До Спілки письменників його рекомендували Максим Рильський, Леонід Первомайський, Марія Пригара. В нього були дружні стосунки з Максимом Рильським, Михайлом Стельмахом, Олесем Гончаром, Андрієм Малишком, Миколою Бажаном, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою і багатьма іншими.
Слава [...] перекладача, а він переклав ряд творів, переклад яких не могли здійснити видатні перекладачі, паморочило йому голову. За переклад «Фауста» бралися Михайло Старицький, Iван Франко, Дмитро Загул, Улезко і далі першої частини ніхто не просунувся, а Лукаш переклав досконало. «Бал в опері» Юліана Тувіма вважався неперекладаною поемою, а Лукаш переклав.
Вельми похвальна стаття в «Литературной газете» з претензійною назвою «На двунадесяти языках», статті про нього в «Українській радянській енциклопедії», в «Українському радянському енциклопедичному словнику», згадки позитивні про нього в «Iсторії української літератури», «Iсторії Києва» і багатьох інших солідних виданнях підкреслювали його зростаючу популярність. Особисте знайомство із зарубіжними знавцями української літератури, які відвідували Київ, листовне знайомство з багатьма професійними укрлітзнавцями закордонними, позитивні відгуки про його майстерність в ряді закордонних часописів породжували в Лукашеві впевненість у власній величі. Підірвала його і популярність серед творчої молоді. Безумовно, він мав значний вплив на творчість Тамари Коломієць, Олеся Жолдака, Бориса Харчука, Мойсея Фішбейна і багатьох, багатьох інших, які спілкувалися з ним. Слава паморочила голову. I Микола Лукаш втратив почуття реальності, почуття міри, вирішив, що йому дозволено більше, чим іншим. Тільки цим і пояснюється його заява до Президії Верховної Ради УРСР.
З другої половини 50-х років, після опублікування матеріалів про культ особи Сталіна, а потім про культ особи і авторитет керівника, волюнтаризм є т.д. опозиційні настрої серед творчої інтелігенції стали модними. До певної міри цьому сприяла і урядова політика. Почалася масова реабілітація осіб, засуджених в кінці 30-х – початку 50-х років. Пом’якшали цензурні обмеження. З таборів стали повертатися письменники, художники, артисти. Молоді талановиті дівчата взяли моду одружуватися з набагато старшими за них колишніми в’язнями. Так, поетеса Тамара Коломієць з Степаном Риченем і ін.
В «Новом мире» Твардовський опублікував повість колишнього в’язня О.Солженіцина «Один день Ивана Денисовича». Потім полився цілий потік так званої табірної літератури, де поряд з викриттям негативного часто обливали брудом і позитивне. Чіпляючись за дрібниці, автори замовчували основне – поліпшення матеріального і культурного рівня життя основної маси народу, величні зміни в покращанні добробуту. Цей період Iлля Еренбург назвав «відлигою», випустивши свою книгу «Оттепель», а потім в своїх багатотомних мемуарах, які друкував «Новый мир», а пізніше вони вийшли окремим виданням, не завжди об’єктивно змальовував події нашого часу. В цьому потоці окремі представникі творчої інтелігенції розгубившись втрачали почуття дійсності. Не обминула ця течія і Лукаша.

***

Лукаш відомий як перекладач з багатьох іноземних мов на українську мову. Перекладач-поет. Адже лише «Перший удар» Андре Стіля, «Мадам Боварі» Флобера, «Декамерон» Боккаччо та невеличка казка Iвановича – його прозові переклади. <Враховані не всі прозаїки – Б.Ч.>. Решта – поезія. В його перекладах надзвичайно багата лексика. Він вільно користується багатством української мови і знає її дуже добре. Колись Максим Рильський казав, що він сам добре знає українську мову і дивується, де Лукаш вишукує потрібні слова.
Заслуговує уваги Микола Лукаш як мовознавець. Своїм перекладом «Декамерона» Боккаччо, який зроблений архаїзованою українською мовою, Лукаш показав глибоке знання української мови XVII-XIX ст., глибоке знання фольклору, зокрема українських приказок. Адже до всіх приказок і крилатих слів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники. Мова перекладу відтворює дух часу, в який діяли герої всіх ста новел «Декамерону». Глибоким знанням української мови позначений переклад «Фауста», хоча окремі критики робили закид перекладачеві в архаїзації мови.
Коли переглянути бібліотеку Лукаша, то кидається в очі, що всі книги українською мовою мають численні підкреслення червоним, синім, чорним олівцем різними лініями і позначками, зробленими рукою Лукаша. Його картотека має десятки тисяч карток, заповнених українськими словами і фразами, ілюстрованими прикладами з творів українських письменників, історичних документів. Багато, багато років Микола Лукаш працює над збором матеріалу для майбутнього великого українського фразеологічного словника. Створення такого словника він вважає своєю основною метою, а перекладацьку роботу – побічною. Багато часу тратить на суто технічну роботу, яка могла б бути з успіхом виконана любою грамотною людиною. Але він все робить сам. Це не те, що недовіра до роботи інших, чи турбота, що неякісно буде виконано. Ні. Просто він не звик, не може, не допускає, щоб хтось робив щось на нього.
Микола Лукаш дуже складна натура з своїми, хай своєрідними, але усталеними звичаями, поняттями, принципами, якими він не поступається. Часто його поняття не в’яжуться із звичайними нормами, дають привід вважати його дещо дивним, споріднити його з «лицарем печального образу», але лише в окремих випадках.
Найхарактерніша його риса - працьовитість. Він надзвичайно працьовитий, й коли чим захоплюється, то працює вдень і вночі. Його захоплення мова і література. Він вивчив понад два десятки мов. Ним опубліковані переклади на українську мову з англійської, шотландської, французької, іспанської, німецької, італійської, португальської, датської, чеської, словацької, польської, угорської, сербсько-хорватської, словенської, лужицької, російської, білоруської, єврейської, болгарської. Мною названо двадцять мов, це мови, з яких опубліковані літературні переклади. Окрім того Лукаш вивчав, як уже згадувалося, циганську і латинську мову. В роки служби в Радянській Армії йому доводилось здійснювати переклади з естонської, латвійської і литовської мов. Отже по скромним підрахункам він володіє 25 мовами.
Знання такої кількості мов, і не поверхово, а досконало, мало кому вдавалося. Тому Лукаш ніколи не користувався підрядником, виготовленим кимось із знавців мови. Він перекладав лише з оригіналу. Він знає собі ціну як перекладачеві. Iноді йому хочеться позмагатися в майстерності з кращими, визначними майстрами літературного перекладу. Це позначилося на збірці поезій Еміля Верхарна <насправді П.Верлена – Б.Ч.>, яка була видана в серії «Перлини світової поезії». В збірці вміщені переклади Максима Рильського, Григорія Кочура, Миколи Лукаша. Часто один і той же вірш Верхарна даний паралельно в перекладах різних авторів. Переклади Лукаша не поступаються майстерністю перед перекладами такого загальновизнаного великого перекладача, як Максим Рильський, іменем якого названа українська державна премія за кращий літературний переклад.
Мабуть бажанням помірятися силами з відомим поетом і перекладачем з іноземних мов на російську мову кращих творів світової поезії Самуїлом Яковичем Маршаком можна пояснити вихід в світ в перекладі Лукаша поезій Джанні Родарі, Роберта Бернса. Якщо Джанні Родарі до виходу в світ збірки «Старим і малим про Iталію і Рим» в лукашевому перекладі був зовсім незнайомий українському читачеві і перекладачем володіло прагнення познайомити українського читача з творістю італійського поета-комуніста, одного з кращих в світі авторів віршів для дітей, то окремі поезії великого шотландського поета-селянина Роберта Бернса здавна притягували увагу українського перекладача. Переклади з Бернса свого часу здійснили Iван Франко, Павло Грабовський і ін. В радянський час над перекладами з Бернса плідно працює Василь Мисик. Книга поезій Бернса і вийшла в перекладі Миколи Лукаша і Василя Мисика.

Я зовсім не сподівався застати його вдома. Звичайно в ці години він ніколи не бував у своїй квартирі, а обідав у ресторані «Дніпро», або був у когось із своїх багаточисленних друзів. У мене було лише кілька годин і саме сьогодні. Наступного дня я мав залишити столицю. А від нього я не мав вістей і не бачився з ним більше трьох років. Знав, що в квітні 1973 року його виключили із Спілки письменників України, а за що – ніхто толком не казав. Лише Дмитро Луценко сказав, що він підписав якогось листа-протесту проти засудження Iвана Дзюби і на вимогу зняти свій підпис, відповів незгодою. Тепер його не друкували, не видавали, вивели із складу редакційної колегії журналу «Всесвіт», навіть в тлумачному Словнику української мови, в четвертому томі зняли всі посилання на нього. Тепер він не має заробітків, живе на гроші, позичені у товаришів.
Якось непевно я відчинив двері під’їзду. Зліва в коридорі висять списки жильців будинку. Глянув на списки жильців останніх квартир. Його прізвище на місці. Підійшов до ліфту. Світиться червоний сигнал. Зачекав, поки він потух і натиснув кнопку. Ліфт загув. В цю хвилину рипнули вхідні двері, на порозі з’явилась якась бабуся, а вслід за нею він. Мабуть він приїхав наступним за моїм тролейбусом. Піднеслися ліфтом на 9-й поверх. Він довго возився з ключем, поки відпер квартиру.
Обстановка квартири лишалася такою ж бідною, як і три роки тому. Письмовий стіл (це нове), журнальний столик, 2 табуретки, алюмінієва розкладушка, покрита картатим пледом, картотека. Кутки кімнати завалені паперовими мішками, наповненими книгами. Новими були плями від патьоків на потолку. Одну він жартома зве «Чехословакія», другу – «Чілі». Дійсно, вони нагадують контури цих країн.
Одягнений він убого: пом’яті сірі штани із синтетичних ниток, сіра бавовняна сорочка, заправлена в штани. На ногах стоптані туфлі.
– Ось так і живу. Ніде не працюю і працювати буду лише по примусу, – він зводить на мене короткозорі карі очі, сховані за стеклами окулярів, – засудять, як неробу, пошлють працювати – буду чесно робити все, що накажуть, а сам не піду. Були вже спроби нав’язати мені роботу, я не погодився.
Це звучить, як виклик.
Боргів багато. Поки що позичають. Чи віддам, не знаю. Проклинати мене за невідданий борг не будуть. Він кілька разів повторив останнє речення.
Кажу, що толком нічого не знаю про причини його теперішнього становища. Він іде до картотеки. Зверху дістає папку.
– Копія лишилась. На, почитай!
На стандартному аркуші паперу його машинописна заява до Президії Верховної Ради, копія правлінню Спілки письменників. Він пише, що повністю поділяє погляди Iвана Дзюби, засудження і ув’язнення його згідно з вироком суду може тяжко відбитись на здоров’ї хворого Дзюби, а тому він просить дозволити йому, Миколі Лукашу, відсидіти замість Дзюби, установлений вироком строк ув’язнення.
Я здвигнув плечима, пильно дивлюся на нього. Він дивно схожий на «лицаря печального образу». Такий же високий, худий, нескладний. Тільки нема бороди й вусів, замість них окуляри, нема лицарських доспіхів – замість них дешевенький пом’ятий одяг.
Ех, Микола, Микола... Влучно схарактеризував цей вчинок його Панас Кочура в листі до мене: «Вліз, як сліпе теля в яму». Велика бездоглядна дитина, твердо переконана у вірності, непогрішимості своїх вчинків.
Стара істина: посередність не терпить талантів. Талантів мало, посередності багато. А Лукаш талановитий. Дуже талановитий. Якось мені керівник Спілки письменників України Василь Павлович Козаченко казав: «Лукаш у нас в Спілці єдиний. Поряд з ним поставити нікого».
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
myzeu



З нами з: 27.05.09
Повідомлень: 209
Звідки: Кролевець

ПовідомленняНаписане: середа грудня 29, 2010 2:18 pm    Тема повідомлення: Відповісти цитуючи

Стаття Бориса Івановича Чернякова, доктора філ. наук +



Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
myzeu



З нами з: 27.05.09
Повідомлень: 209
Звідки: Кролевець

ПовідомленняНаписане: четвер листопада 17, 2011 11:38 am    Тема повідомлення: Відповісти цитуючи

В основних фондах Кролевецького районного краєзнавчого краєзнавчого музею знаходяться матеріали про М.Лукаша.

Зберігач фондів підготувала розкидку по видатним людяв в таблицю ( тільки у нас всі фонди вже в електронному варіанті). Таблиця тут не зберігається тому даю пояснення: Перша цифра - № основного фонду, далі опис, кількість, розмір, стан.

706 Газета “Слово Просвіти” 2 (6Cool, лютий 2000 року – 16 С.
На 8 сторінці під рубрикою “Просвітянські ініціативи” поміщена стаття Вітушко Ніни Павлівни з м. Кролевець “Кролевецька Лукашіана”.
У своїй статті член правління Кролевецького міського об’єднання “Просвіта” імені Тараса Шевченка Н.Вітушко розповідає про Миколу Лукаша, про те, яка проводиться робота членами “Просвіти” по донесенню цієї цінної інформації до місцевої громадськості, особливо до вчителів, школярів, молоді.
Із сторінки газети красується фотопортрет М.О. Лукаша, зроблений фотографом І.Яїцьким. А поруч, на 9 сторінці, Віктор Кочевський з м. Київ у своїй статті “Співуче перо” також розповідає про своє знайомство з Лукашем, про характерні ознаки мови перекладів знаменитого перекладача.
Друга половина ХХ ст.. 1 29,5×41 см Папір Добрий

707 Книга. Джованні Боккаччо “Декамерон”, видавництво художньої літератури “Дніпро”, К. – 1964, – 662 С.
Переклад з італійської мови зробив Микола Лукаш – уродженець м. Кролевець, славнозвісний перекладач, поліглот.
Книга у твердому ледериновому перепльоті, темно-зеленого кольору, поверх палітурки білими і чорними літерами стоїть напис “Декамерон”. Цю книгу Микола Лукаш подарував своїй рідній сестрі Ганні Олексіївні Кравченко, на одній із перших сторінок він зробив дарчий напис: “Сестрі Анюті цю легковажну книжечку презентує Микола. 1.05.65.р. Кролевець”.
Поруч, на сусідній сторінці, що з лівого боку, Ганна Олексіївна своєю рукою поставила напис “А.Кравченко”.
Друга половина ХХ ст.. 1 15×22 см Папір Задовільний. Ледерин потертий, папір пожовтів,

708 Книга. Йоганн Вольфганг Гете. “Фауст”. Трагедія. З німецької переклав Микола Лукаш. “Дніпро”, К., 1981. – 540 С.
Книга у твердому ледериновому перепльоті червоного кольору. На палітурці червоною фарбою зроблено напис “Йоганн Вольфганг Гете. Фауст”.
На 35 сторінці згадується Кролевецька “Добра вода”. В оригіналі “до Водяного двору (двірця, хутору)”. Це Кролевецька регалія.
На титульній сторінці Микола Олексійович Лукаш, даруючи цю книгу сестрі Ганні Олексіївні Кравченко (Лукаш) зробив дарчий напис: “Сестрі Анюті з найкращими побажаннями і автограф. 1.05.85 р.”
Книга подарована під час перебуванн6я М.Лукаша у місті Кролевець. Перекладач традиційно, кожного року на Першотравневі свята приїздив до Кролевця, зустрічався зі своїми рідними і друзями свого дитинства.
Друга половина ХХ ст. 1 12×17 см Папір Задовільний. Папір пожовтів, з’явилися руді плями. Палітурка надірвана.

709 Книга. І.Шаровольський. Німецько-український словник. Державне видавництво України – 1929. – 453 С.
Книга у твердому картонному перепльоті. Палітурка картонна з написом: “І.Шаровольський. Німецько-український словник. Державне видавництво України”.
На титульній сторінці зверху синім чорнилом зроблено напис: “Руденко В.М.”.
Цей словник належав кролевчанину, відомому українському художнику, другу шкільному і другу дитинства Миколи Лукаша – Руденко Володимиру Михайловичу. Ймовірно, Руденко подарував Лукашеві цей словник для користування, бо знайдено його у розваленому будинку Лукашів, що знаходиться у місті Кролевці по вулиці Фурманова.
Друга половина ХХ ст.. 1 10,5×16 см Папір, картон Задовільний. Папір пожовтів, сторінки і палітурка і надірвані і потерті

710 Альбом – книга “ Ansichten aus Dem. Roologschen Garten zu Berlin”
Альбом із 23 кольорових німецьких листівок, які пронумеровані і прошиті.
Належав Миколі Олексійовичу Лукашу – славнозвісному перекладачу, поліглоту, який народився і виріс у місті Кролевець по вулиці Фурманова. Знайдено його у зруйнованому будинку на садибі Лукашів.
Альбом у тоненькій картонній обкладинці рожевого кольору із кольоровою ілюстрацією із зображенням на фоні лісу будинку, біля якого водойма, в якій купаються рожеві фламінго.
Напис зроблено німецькою мовою.
Друга половина ХХ ст.. 1 15×21 см Папір, картон Задовільний. Папір з часом забруднився, потерся, обкладинка надірвана

711 Газета “Зарубіжна література” № 43 (155) за листопад 1999 року – 8 С.
Випуск газети присвячений перекладачу Миколі Олексійовичу Лукашу.
На першій сторінці поміщено портрет перекладача, де він зображений на початку 80-х років.
На 8-й сторінці – фото, на якому зображені у Шевченківській кімнаті кролевецькі просвітяни-лукашівці Іван Дудар, Іван Кобизький, Микола Литвин, Василь Сухомлин, Ніна Вітушко, Олена Завгородня, Віра Островська.
У кролевецькому рушнику - портрет Миколи Лукаша роботи Миколи Литвина. Грудень 1997. Фото І. Яковини.
Це фото розміщене до статті Миколи Мірошниченка “Біля водограю, що плаче по Лукашеві”.
Газета надрукована в друкарні фірми “Віпол” м. Київ, вул.. Волинська, 60, замовлення 93343, наклад (тираж) 1450.
Друга половина ХХ ст.. 1 41×30 см Папір, Задовільний. Папір трохи пожовтів, на клішованому портреті М.Лукаша, що на першій сторінці є дірка

712 Книга. “ Собрание сочинений Георга Брандеса. Перевод с датського М.В. Лучицкой. Том семнадцатый. Литературные характеристики. (Английские писатели). Вильямъ Шекспиръ Часть ІІ С.Петербургъ – 1910». - 418 С.
Книга у твердому чорному ледериновому перепльоті.
Надійшло до музею із сім’ї славнозвісного кролевчанина, перекладача, поліглота, члена Спілки письменників України Лукаша Миколи Олексійовича, який народився і виріс у місті Кролевець.
На третій сторінці рідною сестрою М.Лукаша Ганною Олексіївною Кравченко (Лукаш) зроблено чорним чорнилом напис:
“Тільки пісня поміж тисяч мрій
поведе до майбуття
Пісня –матір щастів і надій
Без пісень немає життя”.
Друга половина ХХ ст.. 1 12×17,5 см Папір, Задовільний. Папір пожовтів, заплямований

715 Фото. Чорно-біле. Зображено родинний будинок славнозвісного перекладача Лукаша Миколи Олексійовича. Цей будинок знаходиться в м. Кролевець по вулиці Фурманова, 14.
Фото зроблено 7 листопада 1995 року.
На фоні оаплих осінніх дерев зображено бокову стінку будинку, яка зовсім розвалена. Дах будинку проломився, покриття з даху частково зняте. Через розвалену стіну видніється кімната, в якій стоїть піч і вибите вікно. Купу сміття подекуди покрило кленове листя.
Будинок обсаджений різними деревами, які вже повиростали.
М.Лукаш любив свою рідну землю, її неповторну чарівну зелень, а тому, за традицією, весною, в перших числах травня, він завжди відвідував свою рідню, свій рідний батьківський дім. Він приїздив із розквітом весняної природи із Києва і довго сидів під цими деревами, насолоджуючись чистим повітрям. 1 12×17 см Фото
папір Задовільний. Фото-папір з часом пожовтів

716 Фото. Чорно-біле. Зображено родинний будинок М.О.Лукаша по вулиці Фурманова, 14 в місті Кролевець станом на 7 листопада 1995 року.
Вид спереду. Зображено будинок з виламаними дверима, східці до дверей оббиті, вікна без скла, дах з пошкодженою покрівлею. Дерева навколо будинку стоять в осінньому смутку, земля покрита опалим листям.
В цьому будинку, поки він знаходився у більш-менш доброму стані, проживала рідна сестра Миколи Олексійовича Парасковія Олексіївна Борисенко, а потім, коли будинок зруйнувався
вона перебралася у державну квартиру, яку їй виділили місцеві органи влади.
Друга половина ХХ ст.. 1 12×18 см Фото
папір Задовільний. Фото-папір з часом пожовтів

717 Картина. За словами Кравченко Ганни Олексіївни – рідної сестри перекладача Лукаша Миколи Олексійовича – ця картина є перша спроба пензля батька Миколи Лукаша.. – Олексія Яковича Лукаша.
На фоні зеленого очерету стоїть зігнувшись молода дівчина і нібито, розмовляє з журавлем, який стоїть ногами у воді.
На дівчині світла літня сукня, одне плече оголене. Дівчина держить на колінах руки, ноги босі. Журавель стоїть напроти юної красуні з напіврозправленими крилами і відкритим дзьобом.
Картина натягнута на дерев’яну рамку.
Полотно, олія. 1 90×65 см Полотно, олія Задовільний. Поверхня трохи потерта

768 Свідоцтво про народження. ГД № 603175. Видано на ім”я Лукаша Олексія Яковича, який народився 15 березня 1885 року у місті Кролевець, Кролевецького району, Сумської області.
Батьки – Лукаш Яків Ілліч, Лукаш Пелагея Трохимівна.
Видано (повторне) 16 червня 1956 року. Це свідоцтво про народження батька славнозвісного кролевчанина, перекладача, поліглота Лукаша Миколи Олексійовича.
На спеціально виготовленому з водяними знаками бланку, зеленого кольору, завірено гербовою печаткою управління міліції Сумської області та бюро записів актів громадського Стану Кролевецького району.
Виписано синім чорнилом. Вгорі праворуч стоїть штамп – «повторное», над яким напис: «Выдано для предъявления в нар. суд».
Друга половина ХХ ст.. 1 14х19 см папір добрий

769 Свідоцтво про смерть громадянина Лукаша Миколи Олексійовича. Серія ІV-5к № 342510 від 25 лютого 1989 року (повторне).
У документі вказується, що Лукаш Микола Олексійович помер 29 серпня 1988 року, про що в книзі реєстрації актів про смерть зроблено запис за № 3565. Причина смерті – церебральний атеросклероз. Місце смерті – м. Київ, УРСР. Місце реєстрації – м. Київ, відділ ЗАГС Ленінського РВК. Дата видачі 25 лютого 1989 р. (повторне).
Виписано свідоцтво на спеціальному гербовому бланку, завірено гербовою печаткою. Зверху в правому кутку стоїть штамп: «Повторное» 1 15х21 см папір Задовільний. Папір пожовтів, поверхня потерта, на лінії згину – надірване

781 Самовар. Предмет домашнього побуту.
Тулуб у формі банки зі східчастим перехватом у верхній частині. Основа прямокутна, піддувало з фігурними прорізами. Ручки з дерев’яними держаками (один відсутній). Ключ з фігурними, у вигляді завитка, фігурами.
Самовар надійшов із родини славнозвісного кролевчанина, перекладача, поліглота Лукаша Миколи Олексійовича.
Родина мешкала у місті Кролевці по вулиці Фурманова.
Перша половина ХХ ст.. 1 31х57 см бронза Задовільний, метал потемнів, дерев’яний держак відсутній

827 Радіоприймач «Spidola 230-1» А-230-1, гост. 5651-76, ціна 111-00 крб.
Приймач, яким користувався славнозвісний перекладач, поліглот Микола Олексійович Лукаш, уродженець міста Кролевець, який жив і працював у місті Києві.
Вилучений приймач із київської квартири Лукаша після його смерті у 1988 році.
Чорного кольору пластмасовий ящик. Лицьова сторона – рифлена, зверху пульт з кнопками і ручка на металевих держаках, збоку ручка-перемикач.
Друга половина ХХ ст.. 1 34х20х10 см Метал, пласт-маса Задовільний, поверхня потерта, металеві частини потемніли.

828 Табакерка-попільничка. Із двох морських черепашок, з’єднаних між собою металевим гвинтом.
Попільничка із сім’ї Миколи Олексійовича Лукаша. У сім’ї Лукашів ніхто не палив, попільничка була для гостей. Світлого кольору, зверху дірка.
Початок ХХ ст.. 1 12 х 8 см Морська черепашка Задовільний, поверхня надбита, краї надбиті

829 Рушник Кролевецький, біло-червоного кольору. Геометричний візерунок чергується зі смугами і фрагментами орнаменту з двоголовими орлами, який повторюється з обох країв.
Ткацтво переборне, ФХТ, друга половина 19 століття м. Кролевець.
Рушник із сім’ї Миколи Олексійовича Лукаша, батько якого (Олексій Якович Лукаш) продавав рушники по Україні і далеко за її межами, за що в 20-ті роки радянської влади був позбавлений голосу як «НЕП»ман. 1 340х48 см полотно Задовільний, зверху дірки зашиті, полотно трохи злиняле.

965 Журнал «Україна», №50, грудень 1988 року.
Громадсько-політичний, літературно-художній іллюстрований тижневик. Засновано в травні1941 року, видавництво «Радянська Україна».
На 1 і 2- сторінках під рубрикою «Знахідки, повідомлення, публікації” стаття Ростислава Даценка «Під знаком Миколи Лукаша». Розповідається про діяльність обдарованного українського перекладача, знавця багатьох літератур і мов – Миколу Лукаша. Є кольорове фото перекладача.
Друга половина ХХ ст. 1 25,5х34 папір Задо-
вільний

1204 Газетна сторінка з газети «Кролевецький вісник №71-72 (8860-8861) від 29 серпня 1998 р. Газета Кролевецької районної Ради народних депутатів, Сумської області. Матеріал «Літературної сторінки» - (3-4 с.) присвячений 10-м роковинам з дня смерті уродженця м. Кролевця, відомого у всьому сівіті кролевчанина, поета – перекладача, лексикографа, поліглота – Миколи Лукаша.
На 4 -сторінці – клішоване фото могили М.Лукаша на Байковому кладовищі в Києві.
1 30 х 41 см папір добрий

3036 Документ. Акт опису. Від 19 січня 1956 року, - 4 С.
Складено акт опису майна після смерті Лукаша Олексія Яковича , який помер 4 січня 1956 року в м. Кролевці – батька славнозвісного нині перекладача, поліглота, кролевчанина Миколи Олексійовича Лукаша. Майно описане на 20 000 крб.
На спеціальному державному бланку, виготовленому друкарським друком. Підписи завірені круглою печаткою , напис на якій нерозбірливий. 1 40х30 см папір Стан – задовільний, поверня паперу потерта, у місцях згину - дірки, підклеєний у багатьох місцях

3037 Документ. “ Сводный оценочный акт по домовладению” № 10. Виданий на ім”я Лукаша Олексія Яковича – батька перекладача, поліглота, кролевчанина Лукаша Миколи Олексійовича. Акт складено 16.02. 50 року на загальну суму шістнадцять тисяч сто двадцять два карбованці. Підпис головного інженера нотаріальної контори завірено круглою печаткою.
Документ написаний на спеціальному державному бланку, на якому стоїть штамп: “ Копія”. 1 13,5 х 19,5 см папір Стан - задовільний

3038 Документ. Довіреність, складена нотаріусом Кролевецької ДНК Казановським В.І. від 6 травня 1956 року, м. Кролевець. Зареєстровано за № 837.
Чибизова Ольга Олексіївна ( рідна сестра Лукаша М.О.), що проживає на ст. Биково Московсько- Рязанської залізниці , вул. Шкільна №1 уповноважує Лукаш Вассу Іванівну ( свою маму) клопотати про частину спадку майна померлого Лукаша Олексія Яковича ( батька Лукаша Миколи Олексійовича).
Підпис нотаріуса завірено печаткою нотаріальної контори. На документі стоїть штамп : “ Другий примірник має силу оригіналу”.
1 14,5 х 20 см папір Стан - задовільний

3039 Документ. Атестат зрілості, виданий на ім”я Лукаш Параски Олексіївни, 1923 року народження - рідна сестра славнозвісного перекладача Лукаша Миколи Олексійовича. Копія. Видано 30 червня 1951 року, № 280877. Місто Кролевець.
Засвідчений нотаріусом Казановським В.І. 9 лютого 1954 року за реєстром №550.
Підпис нотаріуса завірено круглою печаткою державної нотаріальної контори. 1 20 х 28,5 см папір Стан - задовільний

3040 Документ. Свідоцтво про одруження ( відновлене). Серія ЯФ № 579977.
В документі указано, що Лукаш Олексій Якович ( 1885 р.н.) і Оникієнко Васса Іванівна ( 1887 р.н.) одружились 6 червня 1912 року. Присвоєно прізвища подружжю Лукаш ( батьки перекладача Лукаша Миколи Олексійовича).
Документ виданий 6 червня 1956 року. Підпис завідуючої БЗАГС завірено круглою печаткою установи.
Виписаний документ на спеціальному бланку, на зворотній стороні якого є напис: “ Исправленный год 1912 верить» Підпис завідуючої Райбюро ЗАГС завірено круглою печаткою установи. 1 13х18 см папір Стан - задовільний

3041 Документ. Свідоцтво про смерть. ЯС № 608381. Лукаш Олексій Якович ( батько перекладача Лукаша Миколи Олексійовича) помер 4 січня 1956 року в м. Кролевець Сумської області. Запис у книзі актів громадянського стану зроблено під № 5. Документ видано 17 січня 1956 року Рай бюро ЗАГС. Підпис завідуючої ЗАГС завірено круглою печаткою. Виписано документ на спеціальному бланку. 1 14 х 20 см папір Стан - задовільний

3042 Документ. Свідоцтво про право на власність на будівлю. № 419. Від 31 травня 1950 року.
По праву власності Лукаш Вассі Іванівні належить половина будинку № 10 по вулиці Фурманова в місті Кролевці Сумської області.
Зареєстровано на основі рішення міськвиконкому від 30 березня 1950 року і зареєстровано під № 1819. Підпис завідуючого ЖКХ завірено круглою печаткою.
Документ виписано на спеціальному бланку російською мовою. Папір зім”ятий, знизу надірваний. На зворотній стороні нерозбірливий рукописний напис, підпис, завірено печаткою.
Лукаш Васса Іванівна – мати перекладача Лукаша Миколи Олексійовича. 1 20х30 см папір Стан - задовільний

3043 Документ. Довідка, видана Кролевецьким народним судом 2 липня 1956 року на ім”я Кравченко Ганни Олексіївни ( рідна сестра перкладача Лукаша М.О.) в тому, що вона виконала рішення народного суду Шосткинського району від 18 травня 1956 року.
Довідка підписана судвиконавцем Пилипенко. Виписано на спеціальному бланку. 1 10х20 см папір Стан - задовільний

3044 Документ. Свідоцтво на право спадку. Виданий 13 вересня 1956 року в м. Кролевець.
Спадкоємцями майна на загальна суму 10385 ( десять тисяч триста вісімдесят п”ять крб.) Лукаша Олексія Яковича є в однакових частинах: дружина – Лукаш Васса Іванівна; дочка – Кравченко Ганна Олексіївна; дочка – Чибизова Ольга Олексіївна; дочка – Борисенко Парасковія Олексіївна; син – Лукаш Микола Олексійович; онука – Лукаш Валентина Іванівна. Документ зареєстрований під № 2951. Це є другий екземпляр.
Підпис нотаріуса Казановського В.І. завірено печаткою Державної Нотаріальної Контори. Праворуч вгорі стоїть штамп з написом: “ Другий примірник має силу оригіналу”. На зворотній стороні – штамп ЖКГ від 5 жовтня 1956 року. 11 10 х 20 см папір Стан - задовільний

3045 Туристична путівка по маршруту Суми – Феодосія № 577255 на 20 днів з 24 липня по 12 серпня 1974 року. Видана на ім”я Борисенко Парасковії Олексіївни ( рідної сестри Лукаша М.О.), яка народилась 1 грудня 1923 року, місце роботи – райпобуткомбінат, бухгалтер.
Знизу стоїть підпис особи, яка заповнила путівку, завірений круглою печаткою, напис на якій нерозбірливий. Вгорі стоїть кругла печатка організації по туризму.
На спеціальному бланку світло – жовтого кольору, на якому стоїть прямокутний штамп Сумського бюро подорожування та екскурсій. 1 19х24 см папір Стан - задовільний

3046 Фото. Чорно-біле. 15.08.49 року. Групове.
На фото три рідні сестри славнозвісного перекладача Лукаша Миколи Олексійовича. Зліва направо: Чибизова Ольга Олексіївна, Борисенко Парасковія Олексіївна, Кравченко Ганна Олексіївна. Зображення погрудне. Всі одягнені по-святковому. Сфотографовані на світлому фоні у приміщенні.
Фото без рамки, без паспорту, на зворотній стороні синім чорнилом зроблено напис: “ На память дяде и тете от племянницы Оли. Г. Кролевец. 15.08.49. ( автограф)”. 1 9х12,5 см фотопапір Стан – задовільний, фотопапір порудів, поверхня заплямована різнокольоровими плямами

3053 Рукописний лист, адресований матері славнозвісного перекладача Лукаша Миколи Олексійовича Лукаш Вассі Іванівні та її дочці Борисенко Парасковії Олексіївні від онуки і небоги Лукаш Валентини. Автор листа пише про подорож у Харків для здачі сесії.
Лист датований 7.04.64 року, написаний на одному аркуші паперу синім чорнилом. 1 17х20,5 см папір Стан – задовільний, поверхня потерта, край надірваний

3054 Рукописний лист від 5 квітня 1964 року. Адресований матері славнозвісного перекладача Лукаша Миколи Олексійовича Лукаш Вассі Іванівні від її доньки Чибизової Ольги Олексіївни. Авторка листа пише про своє життя, про те, що відправила мамі посилку із насінням на посів.
Написаний на одному аркуші паперу із шкільного зошита в лінійку. 1 17х20,5 см папір Стан – задовільний, поверхня потерта, край надірваний

3383 Книга. Лукаш Микола Олексійович. “Шпигачки”. Післямова Череватенка Леоніда, - К.,: Ярославів Вал, 2003, - 240 с.,: іл.
Протягом десятиліть виходець із Кролевця Лукаш М.О. не тільки перекладав, творив поезії, не лише писав наукові розвідки і статті, а й розважав себе і друзів дотепними колючими епіграмами “шпигачками”. За йогго життя жодна з них не дочекалась на публікацію, хоча деякі передавалися з уст в уста, як справжні фольклорні перлини. Нарешті Лукашеві “ шпигачки ” зібрано під спільною палітуркою і видано перше видання.
Маленька книжечка у твердому переплетенні. Палітурка з однієї сторони чорного, з другої червоного кольорів. На палітурці з обох сторін є написи: “Шпигачки. Микола Лукаш”.
На другій сторінці наклеєна марка з написом: ” Бібліотека та архів Бориса Чернякова.”, далі знизу написано: “ До фондів Кролевецького краєзнавчого музею. 19 квітня 2005 р. ( автограф Чернякова Бориса Петровича).
1 Довжина – 9 см
Ширина – 11 см Папір Стан - добрий

3386 Книга. Черняков Б.І. Микола Лукаш: Твори і переклади. 1953 – 1988рр.; Бібліографічний посібник // Академія наук вищої школи України, Відділення масової комунікації; Укладач Б.І. Черняков,- 2004,- 63 с. ( Кролевець і Кролевеччина. Вип. Cool.
Автор книги – виходець із Кролевця. Він у своєму посібнику розкриває прижиттєво видану творчу спадщину геніального українського перекладача Миколи Олексійовича Лукаша ( 1919 – 1988).
Тоненька книжечка у білій із тонкого паперу палітурці, на якій зроблено напис: “ Б.І. Черняков Микола Лукаш Твори і переклади 1953 – 1988 Бібліографічний посібник”.
На 2-й сторінці обкладинки – кольоровий портрет Миколи Лукаша. На першій сторінці книги автором зроблено дарчий напис: “ До Кролевецького краєзнавчого музею ( автограф Чернякова) 18.04.2005 р.”
На 3-й сторінці обкладинки зображено чорно-біле фото автора книги Чернякова Бориса Івановича, а також подана його біографічна довідка.
1 Довжина – 20см
Ширина- 14 см папір Стан - добрий

3387 Книга. Черняков Б. І. Микола Олексійович Лукаш 19.12.1919 – 29.08.1988: Коротка хроніка життя і творчості // Академія наук вищої школи України Відділення масової комунікації ; Укладач Б.І. Черняков,- К., 2004,- 79 с.- ( Кролевець і Кролевеччина; Вип.5 ).
Публікація є першою спробою хронологічно упорядкувати фактичний матеріал з життя й творчості геніального українського перекладача Миколи Олексійовича Лукаша ( 1919-1988), створити передумови для розробки наукового життєпису майстра вітчизняної культури. Тоненька книжечка у білій із тонкого паперу палітурці, на якій зроблено напис: “ Б.І. Черняков Микола Олексійович Лукаш Коротка хроніка життя й творчості”.
На другій сторінці автором книги зроблено дарчий напис: “ До фондів Кролевецького краєзнавчого музею ( автограф Б.І. Чернякова) 18.04.2005 р.”. 1 Довжина – 20 см
Шири на – 14 см папір Стан - добрий

3388 Книга. Черняков Б.І. Повернення Доля і недоля Миколи Лукаша: ( Статті і матеріали 2000-2003рр.) // Академія наук вищої школи України, Відділення масової комунікації – Доповнене вид. – К., 2004 (2), 67 с.- ( Кролевець і Кролевеччина; Вип. 2).
Тоненька книжечка у білій із тонкого паперу палітурці. На 2-й сторінці палітурцки – чорно-білий портрет Миколи Лукаша ( художник Михайло Раснянський).
На 3-й сторінці автором зроблено дарчий напис: “ До фондів Кролевецького краєзнавчого музею автор ( автограф Б.І. Чернякова) 21.08.2004р.”. 1 Довжина – 20 см
Шири на – 14 см папір Стан - добрий

3485 Книга. Черняков Б.І. Микола Лукаш у перекладознавчій критиці: Хроніка прижиттєвих публікацій / Академія наук вищої школи України, Відділення масової публікації; Укладач Б.І. Черняков. – К., 2005.-ч. 1: ( 1952-1969) – 87С.: іл. – ( Кролевець і Кролевеччина; Вип. 6 ч.1).
Публікація є першою спробою упорядкувати фактичний матеріал з життя і творчості Миколи Олексійовича Лукаша (1919-1988), відображений у прижиттєвих перекладознавчих публікаціях, створити передумови для розробки наукового життєпису великого майстра вітчизняної культури, який народився у Кролевці.
Книга у тоненькій світло-зеленій палітурці. На другій сторінці автором книги зроблено дарчий напис: «Краєзнавцям Кролевеччини з побажанням успіхів у пізнанні рідного краю. З повагою Б. Черняков ( автограф). 9 липня 2007 року». 1 довжина – 20 см
ширина – 14,5 см папір Стан - добрий

3486 Книга. Черняков Б.І. Микола Лукаш у перекладознавчій критиці: Хроніка прижиттєвих публікацій / Академія наук вищої школи України, Відділення масової публікації; Укладач Б.І. Черняков. – К., 2005.-ч. 2: ( 1970-1989) – 87С.: іл. – ( Кролевець і Кролевеччина; Вип. 6 ч.2).
Публікація є першою спробою упорядкувати фактичний матеріал з життя і творчості Миколи Олексійовича Лукаша (1919-1988), відображений у прижиттєвих перекладознавчих публікаціях, створити передумови для розробки наукового життєпису великого майстра вітчизняної культури, який народився у Кролевці.
Книга у тоненькій світло-зеленій палітурці. На другій сторінці автором книги зроблено дарчий напис: «До Краєзнавчого музею Кролевець 9.07.2007 р. ( автограф)». 1 довжина – 20 см
ширина – 14,5 см папір Стан - добрий

3693 Книга. Борис Черняков . Микола Лукаш. Бібіліографічний покажчик 1953-2005. / Критика: К.: 2007,- 576 с.
У твердому картонному переплетенні . Палітурка зеленого кольору з написом назви книги.
На паперовому корінці – напис: « Борис Черняков. Микола Лукаш».
На фронтиспісі розміщено фото з погрудним зображенням Миколи Лукаша у власному помешканні, знизу фото – зображення автографа перекладача.
На одній із перших стрінок автором книги синім чорнилом зроблено дарчий напис: « Рідній Кролевеччині на пошану Великого і Незабутнього Миколи Олексійовича Лукаша. Кролевчанин (автограф) Борис Черняков 19.11.2007 р.». 1 довжина – 24 см
ширина – 16,5 см папір Стан - добрий
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
Volodymyr
Site Admin


З нами з: 06.06.06
Повідомлень: 469
Звідки: Кролевець

ПовідомленняНаписане: п'ятниця грудня 23, 2011 6:04 pm    Тема повідомлення: "Україна Молода" про Лукаша. Грудень 2011 Відповісти цитуючи

*
Газета "Україна Молода" про Миколу Лукаша:
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2000/169/71235/

Номер 232 від 21 грудня 2011 року
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Відіслати e-mail Відвідати сайт учасника
Показувати:   
Нова тема   Відповісти    www.krolevets.com/forum -> Видатні люди Кролевця та Кролевеччини Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години
Перейти до сторінки назад  1, 2
Сторінка 2 з 2

 
Перейти до:  
Ви не можете писати нові повідомлення в цю тему
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете голосувати у цьому форумі

Реклама на сайті Кролевця! - www.krolevets.com




Powered by phpBB © 2001, 2005 phpBB Group